Коли відчай та біль пронизує наскрізь моє тіло
І здається невпинно, що сонце закриє пітьма,
Я крізь сльози пекучого болю до тебе лечу,
Щоб відчути, як янгол крилатий мене обійма.
Нікіта Бабенков
Пролог
Успіх усупереч…
Зараз я стою в Колонній залі Київської міської державної адміністрації, мені тисне руку міський голова – Віталій Кличко. Здається, що цього українця знає весь світ, а він вручає свою особисту премію мені. Квіти, фото, урочистості. Мене переповнюють емоції. Це радість та гордість за досягнуте, і хочеться всіх обіймати, щоб ділитися оцим успіхом.
Усе завершилось. Виходжу на вулицю. Мій любий Хрещатик, наші каштани, моє рідне місто. Мені не хотілось заходити в метро, пройшовши центральною вулицею я присів на лавочку під каштаном. Замислився… і перед очима почали пролітати події мого життя, як в якомусь фільмі.
Життя усупереч!
Нестерпний біль пронизує твоє тіло. Боляче навіть робити подих. Встаю на почіпки, щоб менше боліло, а оточуючі вважають, що я хвора дитина.
Садочок. Пішла носом кров. Темрява. Опритомнів. Перелякані очі вихователя, а я лежу посеред групи на килимі. Мама забирає мене, а вихователька в сльозах каже: «Невже нічого не можна зробити? Прошу, зробіть щось, щоб йому стало легше! »
Школа. Інвалідам не місце в нашому класі. Кровотеча – всі однокласники сміються з цього.
Школа-інтернат. Інваліди – розумово відсталі.
- Чому за дві помилки моєму сусіду по парті поставили 9, а мені, за дві – 6? Чому в зошиті стоять 11, а в журналі – 6 та 5? – весь час я запитував у мами в молодшій школі.
- Головне, що ти знаєш, а не та оцінка в журналі, – відповідала мама.
- Так він дуже багато знає, чому казали, що він розумово відсталий? – із подивом сказала вчителька історії.
- Що для тебе життєвий успіх? – запитала вчителька української мови.
- Це – життя, боротьба за життя. І… залишатися живим! Усупереч всьому і всім! – не задумуючись відповів я.
- Лікарі. Ваш хлопчик не доживе до трьох років.
- Ви розумієте, що 10-12 років – то максимум.
Як, вам 16 – і ви живі?
«Хвороба – це не вирок, а унікальна можливість для досягнення високих цілей!» – мамині слова.
Богдан Ступка
По телевізору показували історичний фільм «Вогнем та мечем» польського режисера Єжи Гофмана. Після перегляду фільмів мама завжди мене запитує: «Що сподобалось? Що здивувало? Що вразило? Питання не примусило себе довго чекати.
- Чия акторська гра тебе вразила? – запитала матуся.
- Актор, який грав Богдана Хмельницького, – швидко відповів я. – Я не знаю, як його звати, але хочу побачити ще фільми за його участі.
- Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович Ступка! – сказала мама.
- Богдан грає Богдана, – зауважив я.
- Він неймовірна людина! Геній українського театру, маестро кіно. Кращого актора театру та кіно я не знаю. Коли він грає, йому неможливо не повірити, а коли він декламує вірші, у мене повзуть мурахи по шкірі та навертаються сльози.
- Послухаймо, як він декламує, тобі сподобається, – запропонувала вона.
Мама швиденько загуглила, першим видало вірш Ліни Костенко «Крила». Натиснула на посилання. Заграла музика. З перших слів я затамував подих та завмер, неймовірний голос актора, ці паузи. Вірш закінчився, а я сидів, як заворожений, та в голові продовжував лунати голос маестро.
Людина нібито не літає,
А крила має,
А крила має…
Упродовж усієї ночі в моїй голові продовжували лунати оксамитовий голос Богдана Сильвестровича. Цей вірш я вивчав, але тільки зараз все відгукнулося в моєму серці… Настільки прості слова, а який глибокий мають сенс. Прокинувшись уранці, я відчув, що в мене є крила! Якась неймовірна сила надихаючого слова…
Тарас Шевченко
У школі проходили творчість Тараса Шевченка. Ввечері, коли збирався лягати спати, мене запитала мати, що я можу розповісти про Шевченка, яким він постає в моїй уяві?
Перед очима відразу з’явився портрет Кобзаря. Чоловік похилого віку в каракулевій шапці та кожусі. Любив так малювати, що навіть в дитинстві ледь не спалив Енгельгардові хату. Я хотів розповідати далі, але мене перебила мама своїм запитанням.
- Мені 40 років. Як ти вважаєш, я молода людина, чи похилого віку?
- Та ну, звісно ж молода! – відповів я, не розуміючи до чого це питання.
- Дякую! А в скільки років помер Тарас Григорович? – піднявши одну брову запитала вона.
- У 47. Зачекай, так він був молодою людиною, а в моїй уяві він був дідом, років 65, – сказав я.
- А хто такий академік? Мені не треба визначення, просто, своїми словами, – продовжувала запитувати матуся.
- Дуже розумна людина, бо ти часто кажеш, що у дідуся академічні мізки. І ця людина повинна досягти найвищого щабля у своїй діяльності та отримати визнання інших. Я так вважаю, – здивовано відповів, не розуміючи зв’язку між віком та академіком.
- Чудово! Так уяви, що Шевченко був академіком гравірування Імператорської академії мистецтва. Академіком! Він мав вишуканий смак та був ще тим модником. Уяви, людина, яка була кріпаком, але завдяки своїй любові до мистецтва та наполегливій праці стала академіком, – захоплено розповідала мама.
- Послухаймо, як декламує вірші Шевченка твій улюблений Богдан Ступка. І ще, хотіла тобі сказати, щоб розуміти митців, треба розуміти, як вони жили, що впливало на їхній світлогляд, що загартовувало, що робило їх борцями.
Ми послухали декілька віршів, які декламував Богдан Ступка, а тоді Ліна Костенко. Після того, випадково, мені впало у вічі посилання на авторську передачу Богдана Сильвестровича про Тараса Григоровича. Я дивився, і розумів, якою людиною був Шевченко. Це був найкращий час у моєму житті, який змінив підхід до мого навчання. Це неймовірне захоплення Тарасом Шевченком як простою людиною з непростою долею. В моїй уяві з’явилась дивовижна картина: молода людина в гарному білому костюмі стоїть на київських кручах та споглядає Дніпро. Це мій Шевченко, якого я обожнюю, поважаю, прислуховуюсь до його пророцтв та порад.
Борітеся, поборете, вам Бог помагає!
Поема «Кавказ»
Леся Українка
Прикладом боротьби за життя та досягання успіху для мне є Леся Українка.
Вже в школі для мене відкрилась творчість Лесі Українки. Вона постала переді мною сильною, незламною духом людиною, а була слабосилою хворою дівчиною. А її поезія сповнена любові до життя, мужністю. І здається, що Леся витримає будь-що, і навіть бурю.
І я теж зможу! Сказав я собі. У кожного з нас теж є частка натхнення, подібного до того, завдяки якому відома поетеса створювала свої шедеври.
Я лежав, біль незчухав; задрімавши, я побачив, як у великій світлій кімнаті, біля вікна, у ліжку лежить дівчинка. З її обличчя видно, що нестерпний біль сковує її тіло. Вона дивиться у вікно, посміхається сонечку, вітається з квітами та горобчиком, який заглядає у віконце. Ця дівчинка – Лариса Косач. Вона пробує поворухнутись та підвестись, але той нестерпний біль повертає її в ліжко. З її вуст злітає слово: «Надія! Надія…»
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
- Сонечко, все буде добре! Зараз біль вчухне, бо я дуже цього хочу. І тобі стане легше. От побачиш. Ти головне – пиши. Твої вірші будуть надихати багатьох людей багато століть, – сказав я, обійнявши Лесю. Таке видіння…такий мій неймовірний сон…якесь забуття…
Коли я прокинувся, в мене було відчуття, що я когось обіймаю. Я себе добре почував. Підвівшись, я підійшов до столу, взяв лист паперу та написав свої перші чотири рядки.
Коли відчай та біль пронизує наскрізь моє тіло
І здається невпинно, що сонце закриє пітьма,
Я крізь сльози пекучого болю до тебе лечу,
Щоб відчути, як янгол крилатий мене обійма.
Війна
Березень 2022 року.
Усю ніч просиділи в холодному паркінгу, ховаючись від обстрілів. В районі з дітей майже нікого немає: мій маленький братик, якому ще немає двох рочків, дівчинка років 10 та я. В мене весь час було відчуття, що я своєю присутністю тримаю Київ, щоб ті орки його не захопили.
О 10 ранку повинні початися дистанційні уроки. Треба підготуватися. Оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм». Читати сил немає, думаю, послухаю аудіо книгу. Події розвивались у другу світову. Переправа через річку Дніпро. В мене за вікном вибухи, не дуже голосно, я продовжую слухати і по книзі теж далеченько було чутні вибухи. Ставало голосніше за вікно та пролунала автоматна черга. В оповіданні так само. В мене було страшне відчуття, що історія повторюється, і що я слухаю, і це реальність. Ми знову побігли ховатись.
Розмова з Богом
Настала тиша… вибухів нема…
Заплющив очі …і дрімаю…
Побачив Бога і у Господа питаю:
«Навіщо ця війна?»
На це Господь відповідає:
«Одвічно так: добро із злом
У битву цю вступає.
Та прийде час – і Світло возсіяє,
І переможе правда на Землі,
І щастям світ засяє!
Згорять у пеклі наші вороги,
Зцілить країна рани,
Та не забудемо ніколи ні на мить
Загиблих ми і ветеранів!»
Я почав створював постери й відео англійською та французькою мовами. «Закрийте небо над Україною! Врятуйте життя дітей!». Щоб світова спільнота зрозуміла, що відбувається та допомогла. А тоді був Ірпінь, Буча, Бородянка, Маріуполь, Бахмут. Від того болю я написав вірш «Очі війни».
Очі війни
Чи бачили ви очі війни?
В них горе і смуток,
Печаль самоти.
Відбилась в них туга
І біль матерів,
Що й досі чекають
Убитих синів.
В них горе спеклося,
В них ятраться рани
За дітьми, що в небо
Злетіли так рано.
До чого призвів
Сказ страшного тирана?
Хто відповідь дасть
Цим дітям, їх мамам?
Хто відповідь дасть
Всім скаліченим душам,
Що прихисток в домі чужім
Шукать мусять?
Хто душу зцілить
І залічить всі рани
Усім, хто у 20-ть
Вже став ветераном?
Нехай згинуть у пеклі
Кати і потвори,
Що всіяли горем
Людей усіх долі!
Що знищили світ наш:
Міста і оселі,
Що в смуток і відчай
Занурили села!
Ніколи не зможем
Пробачить й нікому
Жорстоких убивств
І спаплюження дому!
Відплатим за діток маленьких,
Що сироти стали,
Й батьків,
Що загиблих дітей поховали!
Київська дитяча залізниця
Коли я їхав з батьками записуватися на дитячу залізниця, відчував себе дуже тривожно. Я переживав, що мене не візьмуть, бо куди б я не записувався, коли дізнавалися, що я інвалід, зразу виключали. Але мене взяли, скази, що тут всім раді.
Це було захоплення з першої хвилини. Мій майстер зміни відразу посадила мене у вагон потяга, щоб юний залізничник проїхався. І почалися найсвітліші дні мого життя. Півтора місяця я ходив на практику по вихідних днях, а тоді було вже й закриття сезону. Нагороджували найкращих юних залізничників за досягнення. Мене переповнювала гордість за цих хлопців та дівчат. І мені дуже захотілось, щоб і мене колись так нагороджували, щоб теж гордились та надихались моїми успіхами.
Мені настільки подобалося на дитячій залізниці, що не помічав наскільки погано я себе почуваю. Приходив та лягав, щоб стало легше, але щасливий. За дуже кроткий час моє фото вже розташували на стенді «Найкращий з професії». Коли вперше на залізниці відкрили зимовий сезон, у мене брали інтерв’ю та моє фото розмістили на шпальтах газети «Київські відомості». Цікавим було навчання, яке вперше проходило дистанційно через Ковід, а тоді розпочалась літня практика, яка окрилювала мене. А потім моє обрання до Ради юних залізничників.
Присвята
О залізнице моя люба!
Юнацькі роки присвячу тобі!
В любові і насназі я здобуду
Найкращу працю на сій Землі!
Мої викладачі, наставники та друзі
Для мене – ви родина назавжди!
І знаю: по життєвій смузі
Крокуємо ми разом до мети.
І от стою я перед Вами
З надією на сходинку нову зійти.
І вірю, що здійсниться моя мрія
У нашій праці щастя віднайти!
Стою на урочистій лінійці, а напередодні я втратив свідомість та був непритомний майже п’ять годин. У формі… Мені здається, усім личить форма, але вигляд не дуже здоровий, на жаль. В очах темніє, але я стою. І от називають мене. Я роблю крок в бік керівництва Укрзалізниці, що вручає дипломи та подарунки. І якась сила за моєю спиною наповнює мене здоров’ям. Мрія, що втілилась в життя , окрилила мене…Виявилось, що і я крила маю…
Війна. Укрзалізниця всіх евакуює безкоштовно. Вибухи, від яких вагони лягають на бік, провідники рятують пасажирів. Залізниця та залізничники стали другою армією. А мої віра і сила в тому, що я залізничник, хоч юний, але залізничник. І це теж мій вагомий внесок в майбутню Перемогу.
Слава залізничникам!
Був місяць лютий, вранці, на світанку
Напали на Вкраїну москалі …
Та українцям нікуди тікати,
Адже ж ми, браття, на своїй землі!
І залізничники, герої справжні,
Із пекла й в пекло всі завжди
Летіли, наче птахи, й крізь бої
Людей врятованих везли.
А орки мріють перебити всі дороги
І прагнуть знищити усі мости.
Та не досягнуть вже того ніколи,
І завжди будуть славні залізничники!
Для мене Ви – справжні герої,
Бо завжди там, де є біда!
Ви вірите у нашу Перемогу,
І віра ця – незламна і свята!
Мені приходить смс від голови Ради юних залізничників, у якому повідомлять, що мене виключають з Ради, бо я не в місті та не ходжу на залізницю. Я намагався пояснити, що я виїхав з країни через погіршення стану здоров’я, що в найтяжчий час для міста я був, і лишень в травні, коли вже практично не міг вставати з ліжка взагалі, був змушений виїхати. Крила відрубали… Їх не стало…
Щоб повернутись додому, необхідні були гроші. Мама бралась за будь-яку роботу, щоб заробити на існування. Я пішов працювати на рецепції вночі в готелі, щоб допомогти мамі.
Я розмірковував над різними проєктами, оформлював їх та відправляв керівництву дитячої залізниці. І вони знаходили відгук та підтримку, майже всі втілювались у життя. І крила повернулись… Але я став іншим…певно, більш дорослим…
Мамині слова.
«Хвороба – це не вирок,
а унікальна можливість
для досягнення високих цілей!»
Хтось казав, що я розумово відсталий та що інваліди не можуть добре навчатись. Але я крок за кроком ішов назустріч долі та просто жив, і просто втілював у життя свої творчі задуми. Лікарі заборонили ходити, а я лежачи працював та надсилав свої роботи на конкурси. Чим гірше мені було, тим більше я створював відео та постерів , а також різних проєктів, щоб ніхто не здогадався, наскільки мені погано.
Кожна перемога в олімпіадах, всеукраїнських конкурсах давали мені сили навчатись та творити далі. Дев’ять класів закінчив з відзнакою, найкращий учень школи, лауреат премії київського міського голови за особливі досягнення молоді в розбудові столиці України – міста-героя Києва в 2023 році.
У головному управлінні Укрзалізниці при вході висять плакати з моїми віршами. В окопах та бліндажах на передовій теж є плакати з моїми віршами. Мою «Пошану» вручають нашим захисникам.
Пошана
Вклоню я голову низенько
За захист вами України-неньки.
За цей світанок та сніданок,
За кожен день і кожен ранок.
Вклонюся перед вами я за те,
Що ви в окопі мокрому спите.
Щоб міг під свічкою я вчитись
Та до донатів долучитись.
Низькій уклін загиблим всім,
Що нам дали підвестися з колін.
А Перемога буде наша!
А ворог хай навік поляже!
Епілог
Я подивився на годинник, пройшло десять хвилин. Усього десять хвилин. Частина мого життя пролетіла в спогадах за якихось 10 хвилин.
І чомусь мені згадались слова єпископа Севастьяна: «Нікіто, треба робити, щоб не шкодувати, що чогось не зробив!»
- Дякую, отче, за ці слова та підтримку! – посміхаючись промовив я про себе. – Треба робити проєкт «Дерево пам’яті».
Людина нібито не літає,
А крила має,
А крила має…