ДОРОГІ ДРУЗІ!
Перед вами друга книжка із серії «СИЛЬНІ ДУХОМ УКРАЇНЦІ», авторами якої є діти та молодь – фіналісти концептуального літературно-мистецького конкурсу, який відбувся в липні – серпні 2024 року в межах Всеукраїнського інклюзивного культурного проєкту «СИЛЬНІ ДУХОМ IN-UA».
Її герої – наші неймовірні сучасники, незламні особистості, які попри фізичні, психологічні та інші життєві труднощі залишаються сильними духом. Це особи з інвалідністю та постраждалі від війни, приклади стійкості яких можуть надихати суспільство.
Юні автори в своїх літературних та художніх творах, відео та комп’ютерних презентаціях розповідають про відомих та маловідомих героїв, які змогли, долаючи труднощі, жити, вчитись, працювати, займатися самореалізацією, творчістю, наукою, спортом, досягати успіхів. А також немало авторів розповідають про себе та свої історії долання хвороб, втрат та викликів, у тому числі пов’язаних із війною.
І всі ці історії і приклади сили духу та стійкості перед викликами долі зараз, коли Україна та її громадяни переживають важкі часи, здатні надихати все суспільство бути сильним та незламним, вміти відновлюватись попри все та вірити в себе.
Збірка «СИЛЬНІ ДУХОМ IN-UA» вийшла у друкованому вигляді лімітованим накладом. А тут ви можете її погортати і скачати як e-Book або прослухати як аудіокнижку.
Версія PDF є інтерактивною: її можна читати, слухати твори у виконанні юних авторів, дивитись малюнки та комікси, відео та комп’ютерні презентації.
Ми сподіваємось, що історії сильних духом українців і українок будуть мотивувати й вас вірити в себе та діяти!
E-book: СИЛЬНІ ДУХОМ IN-UA:
Історії незламних українців.
Збірка творчості дітей та молоді – фіналістів Всеукраїнського літературно-мистецького проєкту (2024)
Завантажте й читайте!
Рекомендовані програми для перегляду EPUB та MOBI:
для Windows – програма Callibre, Icecream Ebook Reader;
для Android – Pockerbook, Reasily, Lithium;
для iOS – Apple Books, PocketBook reader.
Аудіоверсія книжки СИЛЬНІ ДУХОМ IN-UA
Історії сильних духом українців
Збірка творчості дітей та молоді – фіналістів Всеукраїнського літературно-мистецького проєкту
- Жанр: Книги для дітей та підлітків
- Автор: колективна робота
- Триває: 272 хв. (4 год. 32 хв.)
НОМІНАЦІЯ «ВІДЕОПРЕЗЕНТАЦІЯ»
Учні Майбородівської гімназії (13 років), с. Писарщина Полтавської області
Цю відеопрезентацію про свого «особливого» однокласника Кіріла Григоренка створили учні Майбородівської гімназії Піщанської сільської ради: Григоренко Кіріл, Фіцнер Вікторія, Клочко Дар’я, Підварчанська Поліна, Григоренко Софія, Хачатурян Владислава, Васильченко Дарина. Вчитель – Яшкіна Анна.
Кіріл Григоренко – хлопчина, який завжди наповнений енергією та радістю. Він любить природу, в ній знаходить багато натхнення. Він старанно вчиться і мріє навчитися багатьох різноманітних речей. У вільній час він намагається займатися творчістю, любить малювати. У школі Кіріл знаходить нових друзів та має змогу самовиразитися.
Меланія Шурко, 8 років, селище Володимирець Рівненської області
Я навчаюсь у 3 класі, весела, активна, приязна. Дуже люблю творити, а саме: співати, танцювати, декламувати вірші та малювати. Є учасницею всеукраїнських і міжнародних різножанрових конкурсів. Здобула декілька перемог у конкурсах за декламування віршів. Також я навчаюсь у школі журналістики. Прочитавши про проєкт «СИЛЬНІ ДУХОМ IN-UA», вирішила взяти участь та розповісти Україні про маленьку щиру волонтерку, Іринку Василь’єву, яка щодня маленькими кроками наближає перемогу, попри біль та втрату через війну.
Мрію, як і всі дітки в Україні, про перемогу і мир!
Відео «Найкращий командир» про дівчинку-волонтерку Іринку Васильєву
Евеліна Ігнатенко, 16 років, м. Кропивницький Кіровоградської області
Приблизно років в 11 я дивилась TikTok та зацікавилась едітами, тому вирішила спробувати зробити такий сама. З часом цей інтерес переріс у щось більше, на кшталт хобі. Цікавитись кіноіндустрією і всім, що пов’язано зі створенням подібного контенту, я почала лише нещодавно, тому це відео можна вважати моїм першим кроком у цій сфері. Для мене важливо брати участь у цьому конкурсі, тому що ми всі маємо знати історії наших героїв, через що вони пройшли заради нашого життя.
Відео «Очі Азовсталі» про азовця – режисера, фотографа, який був у полоні Дмитра «Ореста» Козацького
Данило Пенський, 15 років, с. Кривуші Полтавської області
Я навчаюсь у Кривушівській гімназії Піщанської сільської ради в інклюзивному 9 класі. У школі я вчуся писати, читати та спілкуватися з іншими. Мені подобаються уроки малювання та праці. На них я створюю вироби своїми руками, які приносять задоволення мені та іншим. Учитель каже, що в мене є талант, і це мене дуже тішить. Я впевнений, що творчість – це моя сила.
Іноді мені важко вчитися, але я стараюся. Я зможу стати кращою версією себе, навіть якщо мені важче, ніж іншим. Кожен крок уперед, навіть найменший, робить мене сильнішим. Я зможу, бо не здамся!
Відео про себе і свої долання труднощів
Алла Єрмоленко, 18 років, рідне с. Велика Новосілка Донецької області (місце проживання – м. Київ)
Я проста дівчина, яка просто любить жити. Сталося так що я народилася, жила, навчалася в найкращому місці світу у Великій Новосілці, що знаходиться в Донецькій області. Багато з того що я любила. цінувала. обірвала війна. Нам з мамою довилося переїхати в маленьке село де в мене не було того спілкування до якого я звикла … Мої друзі, однокласники, роз’їхалися по світу, але наш зв’язок не обірвався. Моя подружка, «жилетка», моя люба мама, підтримувала мене у всьому. За це я їй буду вдячна завжди. За рік майже на самоті я зрозуміла що таке самодисципліна і цілком погоджуюсь з виловлюванням Джона Максвеллі «Дисципліна – це рішення робити те, чого дуже не хочеться робити, щоб досягти того, чого дуже хочеться». Я амбітна людина, була лідером у своєму класі і хотіла продовжувати тенденцію, навіть коли я беру на себе складніші завдання в житті, тому вступила до Київського університету культури. Зараз я навчаюся і живу в прекрасному місті, у мене нові друзі, кохання, мрії, надії, але постійно ловлю себе на думці що є ситуації (особливо зараз),коли від людини майже нічого не залежить
Відео про війну і молодь
НОМІНАЦІЯ «КОМП’ЮТЕРНА ПРЕЗЕНТАЦІЯ»
Єсенія Ковальова, 14 років, м. Остер Чернігівської області
Я навчаюся в Остерському ліцеї в 9 класі. Люблю вчитись та пізнавати нове. Обожнюю читати, проводити час з родиною та друзями. І взагалі беру від життя по максимуму, навіть у такий тяжкий час.
Віршую – це для мене своєрідний спосіб висловити свої почуття і емоції. Беру участь у багатьох конкурсах і маю успіх, перемагаю.
Тож все буде якнайкраще. Я в цьому впевнена.
Комп’ютерна презентація «Моя історія» про себе і своє переживання війни
Поліна Вовкула, 12 років, рідне с. Софіївська Борщагівка Київської області (місце проживання – м. Краків Республіки Польщі)
Мені, як і іншим українським дітям, зараз доводиться нелегко. Але всупереч цьому я наполегливо навчаюся, багато читаю. Є учасницею та переможницею міжнародних та всеукраїнських олімпіад зі шкільних дисциплін. Це гуманітарні та природничі науки.
Вважаю, що моя допомога Україні – це мої знання, які в майбутньому будуть потрібні для моєї професії, а отже на одного спеціаліста в моїй країні буде більше.
Хочу презентувати історію надзвичайної жінки, яка мене надихає своєю силою та наполегливістю.
Комп’ютерна презентація про Оксану Радушинську – журналістку, поетесу, письменницю, теле- та радіоведучу з інвалідністю
Максим Золотько, 18 років, рідна Миколаївська область (місце проживання – м. Кременчук Полтавської області)
Я маю вроджену серцеву хворобу. Разом з рідними та лікарями все моє життя – це боротьба за здоров’я. Зараз, через свій необачний крок, я опинився в установах виконання покарань. Це для мене було важкою подією. Згодом, адаптувавшись до нових умов, я почав розуміти, що саме зараз в мене є час і можливості для переосмислення свого життя та вчинків. Я почав малювати і у своїх роботах виражати те, що мене турбує. Мої картини знайшли підтримку серед оточення, це мене надихнуло розвиватись у цьому напрямі й далі. Я беру участь у різних конкурсах, у тому числі міжнародного рівня, і навіть здобував призові місця, отримував заохочення. Я бачу, що в установі, де я зараз перебуваю, мої вподобання підтримують і пишаються.
Тож я зрозумів, що, незважаючи ні на що, я можу бути успішним та реалізованим у житті.
Комп’ютерна презентація про себе і свої долання труднощів
Вероніка Ковтун, 16 років, с. Золочів Харківської області
Іноді я пишу під псевдонімом Роні К. Народилася і наразі проживаю в селищі Золочів Харківської області. За свої 16 років перепробувала купу різних занять. Але зрозуміла, що обожнюю писати (ще музикою займаюся). І вже маю невеликий досвід у написанні різних творів. Брала участь у краєзнавчій конференції, де моє дослідження про долю моєї родини знайшло своє місце у збірці «Моя Батьківщина – Україна». Мої тези з роботи про Григорія Сковороду були також надруковані у збірці. Минулого року я взяла участь у конкурсі «Успіх усупереч», де мій твір про Наталію Кобринську надрукували у книзі.
Комп’ютерна презентація про паралімпійську спортсменку, плавчиню Єлизавету Мерешко
НОМІНАЦІЯ «КОМІКС»
Ангеліна Скрипник, 11 років, с. Власівка Полтавської області
Народилась я в селі Власівка. Навчаюся в Зіньківському ліцеї № 1, паралельно відвідую художню студію «Да Вінчі». Саме в цій студії я намалювала комікс на тему: «Ми сильні духом». В ньому я зобразила сім’ю під час війни. Незважаючи на те що дівчинка була без руки, мала протез, вона з мамою допомагала ЗСУ. Та врешті-решт війна закінчилася, і тато повернувся додому. Цим я хочу сказати, що треба вірити в перемогу України і все буде добре.
Комікс про родину і війну
Кирило Слабодяник, 16 років, м. Зеленодольськ Дніпропетровської області
Я вчуся в 11 класі. Вчуся я в школі добре, з предметів найбільше люблю математику, географію та англійську мову. У мене є власне хобі: я обожнюю різноманітні настільні ігри з фігурами, фішками, картами тощо. Я вмію грати і в класичні шашки та шахи. Люблю знайомитися з новими людьми, спілкуватися у великій компанії. Серед моїх друзів є і хлопці, і дівчатка. Я назвав би себе доброзичливою людиною, часто я допомагаю своїм друзям.
Комікс про війну
Андрій Канівець, 11 років, м. Лубни Полтавської області
Я навчаюся в 6 класі Першої гімназії імені Матвія Номиса, розташованій у мальовничих Лубнах на Полтавщині. Маю багато захоплень, які роблять життя яскравим і насиченим. З дитинства цікавлюся комп’ютерами та технологіями, а зараз активно вивчаю мову програмування. Мрію створити власну гру, яка стане популярною серед однолітків.
Крім програмування, ще захоплююся спортом. Займаюся футболом у шкільній команді і хочу стати професійним футболістом.
Завдяки своїм хобі розвиваюся та активно відпочиваю. Вмію поєднувати навчання з улюбленими заняттями. А своїм прикладом хочу надихнути друзів та однокласників впевнено йти до своєї мрії та розвиватися.
Комікс про дітей, постраждалих від війни
Лейлі Бабаніязова, 15 років, м. Зіньків Полтавської області
Я навчаюся в дитячій художній студії «Da Vinci». Захоплююсь мистецтвом, оскільки воно допомагає мені розкритися як особистість та автор. Я люблю ставити перед собою цілі й досягати їх, адже вірю, що завдяки наполегливій праці можна усього досягти. Я часто беру участь у всіляких конкурсах, отримую різноманітні грамоти з призовими місцями та спецвідзнаками. Нещодавно стала переможницею конкурсу «Рєпін об’єднує світ». Виставка робіт конкурсу відбувалась в Харківській області. Ці невеликі перемоги мотивують мене рухатися вперед.
Комікс про художницю, травмовану на війні.
Лілія Ткаченко, 12 років, м. Зіньків Полтавської області
Я проживаю в маленькому мальовничому містечку Зіньків на Полтавщині. Навчаюсь у Зіньківському ліцеї. Уже 7 років займаюсь у художній студії «DaVinci», бо не уявляю свого життя без мистецтва. Зараз як ніколи мистецтво важливе, бо дає можливість у такий важкий час висловити свої почуття, свій біль… Війна зачепила кожну українську родину, наша родина не виняток. Маю надію, що в майбутньому я реалізую свої мрії в мистецтві, оскільки цілеспрямовано йду до цього. Постійно беру участь у міжнародних, регіональних конкурсах з образотворчого мистецтва
Комікс про дівчину, яка втратила ногу на війні і стала паралімпійкою.
Олександр Кріпак, 18 років, рідне м. Нікополь Дніпропетровської області (місце проживання м. Одеса)
Сьогодні мільйони маленьких українців травмовані війною, а також у ці складні часи їм бракує спілкування й позитивних емоцій. Я написав мініатюрну історію про те, як наляканий хлопчик зустрічає собаку, який допомагає йому заспокоїтися і, ставши частиною його життя, є помічником у подоланні кризових станів.
Надихнула мене колись прочитана стаття «Як собака змінює психіку людини», про те, як тварини допомагають відновити здоров’я і психологічну рівновагу. Я зрозумів, що більшість із нас недооцінює такий вид психотерапії, як «усиновлення тварини», тому я вирішив цей факт поширити своїм способом та за допомогою конкурсу.
Комікс про війну та вид психотерапії «усиновлення тварини»
НОМІНАЦІЯ «ЛІТЕРАТУРНА РОБОТА»
Аґнєшка Мокшицька, 16 років, м. Львів
Я активна та цілеспрямована, пишу вірші та прозу з дитинства, хоча є незрячою. Мої оповідання друкували у книгах, газетах та журналах. Також я беру участь в різних конкурсах та проєктах. Зараз готую до друку власну книжку поезій «На крилах життя».
На конкурс подаю вірші, присвячені нашим героям, а також один вірш під назвою «Особлива», який присвячую всім особливим, таким, як я.
ОСОБЛИВА
Я не хвора – просто особлива.
І світ не так, як всі, сприймаю.
Про свою ваду не криклива.
Жалю від інших не чекаю.
Я не інакша, а така, як всі.
Лиш не очима красу бачу.
Не треба співчуття мені,
Через те що маю таку вдачу.
Навчилась жити з тим, що є,
І вас прошу мене прийняти,
Змиритись з тим, що Бог дає –
Це краще, ніж чогось чекати.
Я своїм серцем бачу те,
Що хтось очима не побачить:
Як тече річка, гай цвіте,
Як ти смієшся або плачеш.
Хоча без зору й важко жити,
Та я не хвора – ОСОБЛИВА.
Душею варто зрозуміти:
У НАШИХ ВАДАХ – НАША СИЛА!
ПРИСВЯЧЕНО АРТЕМУ БОНДАРЄВУ
Колись він жив як звичайнісінька людина,
Та все змінилося в один момент —
Найкращим другом стала білая тростина,
Минуле — то тепер з життя фрагмент…
Він вчиться знову бачити, але руками,
Вдягнувши силу волі, йде вперед,
Та він ще досі на війні, хоча й лише думками,
Його усмішка — не солодкий мед…
Він, попри біль в душі, на позитиві,
Завжди у нього усміх на лиці,
Не зупинився наш герой на негативі,
Шукає на цім світі щастя промінці.
А ще він мужній і стійкий, неначе скеля,
Слів не достатньо, щоби описати.
Його серденько, ніби затишна оселя,
Де зможе кожен щастя відшукати.
На свому прикладі він вчить не зупинятись,
Зібравши силу волі у кулак.
А ще говорить він назад не оглядатись
І жити мужньо, наче той козак.
Дарина Католик, 15 років, с. Зимне Волинської області
Я безмежно пишаюся тим, що українка. Я горджуся своїм татом, який у перші дні війни пішов добровольцем на фронт і донині на захисті держави. Я теж не стою осторонь, а впевнено йду до своєї мети. Моя мрія сильна і важлива. Я хочу стати лікарем-хірургом. Прагну рятувати людські життя. Це важкий і відповідальний шлях. І я його подолаю з честю. Тому зараз поглиблено вивчаю біологію та хімію, математику, українську й англійську мови. Я маю перемоги в районних та обласних олімпіадах з екології, хімії й біології. Здобула золоту медаль у Всеукраїнському етапі «Олімпіади геніїв» та почесне третє місце у фінальному етапі міжнародної олімпіади «DreamEco». Знаю: не можна зупинятись на досягнутому. Потрібно здобувати нові знання, адже хороший лікар – це справжній професіонал! І я ним обов’язково стану! Моя вільна Батьківщина буде пишатися своєю донькою!
ПРИСВЯТА САШІ ПАСКАЛЬ
Маленька дівчинко, закохана в гімнастику,
Ти на паркеті – глядачі мовчать,
І зі сльозами, затамовуючи подих,
Дивуються: «Це Божа благодать?»
Така тендітна і безмежно сильна,
Вразлива і нескорена! Жива!
В твоїх очах відвага, мужність, віра,
Відсутність болю, мудрість, глибина!
Ти – не дитина, ти – маленький кіборг,
Герой, який піднявся із колін.
В твоїх очах уся моя країна,
Що воскресає феніксом з руїн!
Дивлюсь на тебе й бачу
Перемогу!
Твоя жага запалює серця.
Вкраїнські діти не схиляються
додолу.
А впевнено торують майбуття!
ПРИСВЯТА БОГДАНУ БЕРЕЗІ
Дим… Вибухи… Постріли… Жах…
Серце крається, рветься від болю.
«Азовсталь» умирає, в душу сіється страх,
Знову бій, ти ж не коришся долі.
Стукіт серця, вдих-видих, в руках автомат
І ти дивишся смерті у вічі.
Під завалами «спить» твій
соратник і брат,
У молитві запалюєш свічі.
Збоку каска і берці… Погляд
втомлений в даль.
Завтра вихід… Твій бій
закінчився?
«Нене рідна, молися, з полону
чекай!
Ще побачимось, вір!» Час
спинився…
Вероніка Козловська, 11 років, м. Херсон
Я навчаюсь у шостому класі Херсонського ліцею № 31. Мені подобається навчатися навіть дистанційно. Я співаю, малюю, а також роблю вироби власноруч. Я знімаюсь у відеороликах, пишу есе, вірші. В жанрі есе зайняла призове перше місце. А також вмію працювати в декількох застосунках, які розвивають мислення та розкривають політ моєї фантазії. Ось таке сучасне навчання. Мені подобається викладати власні думки на папері. Я комунікабельна, активна, весела та працьовита.
Вірю, що майбутнє залежить від наших бажань та дій. Тому і розвиваюся.
Чи можливо залишити негативні спогади в минулому, які зашкодили дитині? Те, що може бути перешкодою та водночас стимулом боротися за щасливе життя звичайної дівчинки. Такою маленькою, але одночасно сильною духом є Олександра Паскаль.
Україна – країна сильних та творчих людей. Але, на жаль, зло, яке відбувається на нашій землі, змінило буденне життя кожної людини та тварини. А особливо дитини…
Весна. Травень. Затока, Одеська область. 2022 рік. Обстріли. Дівчинка під завалами. Реанімація. Відкритий перелом руки, зламані чотири ребра, травма голови та численні осколкові поранення. Ампутація ніжки… Біль. Недоспані ночі. Страх. Періодична роздратованість та небажання спілкуватися. Молитви за життя та відновлення… Батьки та лікарі робили все можливе, аби свою кровиночку врятувати. Олександра разом із мамою виїхали влітку на реабілітацію в Австрію. І вже в жовтні дівчинка отримала сучасний біонічний протез. Але це лише початок. Період реабілітації непростий. Бо на цьому етапі виникає ряд запитань. А як далі жити? Я особлива? Чи будуть мене любити? Чи зможу я жити так, як і раніше? Чи не відвернуться від мене люди? А чи будуть тицяти пальцями в мене, говорячи щось образливе? А хто мені допоможе? У цей момент найголовніше підтримує кваліфікована команда лікарів, а також батьки та оточення. Дуже важливими є думки, які налаштовують жити, радіти кожній миті, розвиватися фізично, адже протез вимагає певної сили. А також бажання робити і ще раз робити. Це є найвагомішим для відновлення. А в Олександри характер бійця, йти до кінця, до мрії. З часом красуня повертається в той режим, яким живе з трьох років, у спорт. Вона єдина у світі художня гімнастка з ампутацією. Цим вона живе і дихає. І має перемоги, виступаючи на рівні з іншими дітками. Це надає бажання жити, боротися і не зламатися. Адже мрія – стати олімпійською чемпіонкою і тренером з гімнастики. Труднощі можуть зламати людину або зробити сильною духом. Яким буде шлях? Обирає лише вона. Наша українська зірочка обрала шлях сили… Після травми пройшло три місяці, стала на протез і відразу на тренування. Хіба зробить слабка духом людина таке? Ні. Але цей шлях Олександра пройшла і проходить завдяки любові, теплому слову рідних, турботі. Дуже важливу роль має настрій, а в неї він є. Налаштована на перемогу! Бо кожен вчинок – це виклик, стимул і бажаний крок до перемоги та сили. І відійшли ті питання на задній план, бо відповіді поряд. Її підтримують, поважають і вболівають.
Життя ми самі робимо або чорно-білим, або кольоровим. А хто є тими кольорами, обираєте лише ви самі. Нехай ніхто і ніщо не стане на перешкоді вашої мрії, навіть негативні спогади минулого.
Станіслав Пацюк, 16 років, м. Городня Чернігівської області
Я з мальовничого містечка Городня в Чернігівській області, що розташоване за 30 кілометрів від кордону трьох колись «братніх народів». Активний учасник різних конкурсів та олімпіад, де неодноразово посідав призові місця. Люблю тестувати свої здібності у прозі, читати та подорожувати, із великим запалом вивчаю українську мову та історію. Однак найбільше захоплююся спортивно-бальними танцями. Ця тема для мене рідна, близька, саме тому пропоную до вашої уваги коротесеньку історію з елементами роздуму про легендарну чемпіонку України зі спортивно-бальних танців на інвалідних візках Олену Чинку. Гайда вриватися в історію життя сильної духом жінки разом!
І все на світі треба пережити… так, неначе цього й не було
П.С.О., звертаючись до свого спортивно-бального товариства
«Танець мистецтво», – казали вони… Вони – люди-митці. Ті, кому ввижається мистецтво всюди. Вони гадають, що всі люди такі, як і вони, є й мусять бути. Невже новітнє покоління мусить вірити в ті «забобони»?..
Відвертаю голову й бачу одинокого Сковороду на столі – теж мистецтво. Мистецтво бачити філософа в особі кухонної посудини, господарки смажених страв і кухні в цілому. Невже і я починаю вірити в ті єретицькі вірування? А що зо мною буде, як я твір допишу? Ой лишенько…
Навіть і не думайте запрошувати мене на будь-яке свято, якщо там не пануватимуть танці. Танці – це спорт, своєрідна можливість висловити свої почуття та думки. Танці – спосіб протидії стресовим ситуаціям. «Для танцю потрібен хист, талант», – скаже противник цього мистецтва. А я відповім: для когось заради досягнення високих вершин потрібно все, а хтось може стати успішним, навіть втративши все. Історія про Олену Чинку, відому українську спортсменку, громадську та політичну діячку, майстра спорту України, стане ідеальним доказом цього твердження.
Олена Петрівна Чинка народилася 29 липня 1976 року в мальовничому Києві. Так, у тому самому місті, матері городів руських, де князь Володимир Великий Русь Київську охрестив. З дитинства займалася спортивно-бальними танцями. Окрім того, ще в ранньому віці, здобуваючи базову середню освіту, мріяла про кар’єру акторки. П’ять років поспіль Олена намагалася підкорити театральний інститут. Минали роки, роки невдач, але наполегливість і мотивація не згасали. І лише її заповзятливість допомогла героїні з шостої спроби вступити на акторське відділення…
Невже й справді знайдуться ті, хто вбачає в будь-якій діяльності мистецтво? Навіть у релігії й IT-технологіях є прояви мистецтва? Чи й справді існують Мистецтво вірити в Бога й Мистецтво молитися до Всевишнього в церкві щонеділі? Або чи чули ви колись про поняття Майстерність розбиратися в IT-технологіях та Уміння швидко писати коди Python, HTML і т.д.? Ми, люди, створіння Божі, завжди називали різні речі своїми словами, власними назвами. Ми не кажемо: я навчився Мистецтва приготування смачного борщу; ми сказали б, що я навчився готувати смачний борщ. Проте ті люди й досі не вірять моїм думкам та мові…
Побачивши своє прізвище в списку відібраних до театрального інституту, перше, що промовила Оленка: «Я втомилась, хочу відпочити». Для відпочинку вибрали Крим, бо яке ще курортне місце, як не півострів, може нагодувати нас привітним сонячним теплом, познайомити із зеленуватими виноградними садами-імперіями та скелястими горами – символами нескорености…
«…Події того дня пам’ятаю, неначе сталося це вчора. Поверталися додому на поїзді. Прозвучав голос: “Зупинка: Сімферополь”. Бачу, як люди виходять з поїзда пройтись. Захотіла й сама прогулятись, бо у вагоні спекотно, та й розім’яти ноги потрібно. Вийшла, кримське сонце востаннє привітно подарувало мені промінний “привіт”, і хмари зачарували химерними формами. І так захопилась, що й не почула, як оголосили про від’їзд. Намагалась наздогнати і вскочити у поїзд. Майже добігла… До поїзда залишався лише один невинний стрибок. Остання можливість повернутися додому…
Відчула, як не втрималась і впала під колеса. І ті ніженьки, що Бог для танцю сотворив, з’їв поїзд… Коли прокинулась, я сказала собі: треба триматися так, неначе все нормально».
Дехто й скаже, що люди з інвалідністю вже не такі, як інші; зазвичай такі «індивіди» – слабкі люди, які без підтримки оточення вже не здатні на жодні подвиги. Якщо і ви вірите в ці філософські нісенітниці, то запевняю: людина, що не схожа на суспільство, є індивідом, який здатний стати або відлюдником-неуком, або надлюдиною. Тут не існує зовнішніх факторів. Є лише характер індивіда…
«Я змогла, бо не тільки в мене була опора. Хоча й з проблемою не залишилася одна, однак труднощі намагалася долати сама. Душа вмовляла: “Вір у себе!”, а нескореність наказувала крокувати. Так, крокувати, але вже без ніг…
Як бачите, можна й без ніг крокувати. І танцювати необов’язково ногами. Імпровізація тіла – ось головний фактор ефективних, вражаючих танців. Адже не завжди те, що має відігравати ключову роль у мистецтві, є найголовнішим. Підключіть також другорядні чинники, і ваш прогрес стане ще більшим…»
Її життя не закінчилось після трагедії. Воно, як той пролісок, розцвіло з-під навали труднощів. А та квітка має чотири величними подвигами окроплені пелюстки. Перша – мистецька, що хист спортивно-бальних танців опанувала, прикрашена Майстром спорту України зі спортивно-бальних танців на інвалідних візках та численними перемогами на чемпіонатах України з аеробіки. Друга – політична, просякнута багаторічною боротьбою за свободу Вітчизни, прославлена за лідерство Національної Демократичної партії України. Третя – громадська, насичена «сродною працею» (так мені підказав Сковорода). Праця та багаторічна робиться заради благ, що їх виборюють для людей з інвалідністю. Остання ж, четверта сестриця, – преміальна, ознаменована Національною премією «Гордість країни» в номінації «Особисте досягнення», а також Всеукраїнською премією «Жінка III тисячоліття» в номінації «Рейтинг».
Хотів би й закінчувати твір, та квітка неначе прокинулась, а пелюстки розкрили переді мною справжній скарб. Той, який намагається здобути кожен. Квітка розкрила мені справжню… надію… Надію на кращий шлях, що вже не буде завалений тим «снігом»…
Що ж, мої любі читачі, гру-розповідь завершено, і я любо розкриваю перед вами свої карти. З шести років опановую Мистецтво спортивно-бальних танців. Однак лише зараз усвідомлюю: танці – це дійсно мистецтво…
І ті, кому ввижається усюди мистецтво, дійсно праві. Усе, для досягнення чого потрібна праця й вмотивованість, – можна назвати мистецтвом. Двері – мистецтво, бо шлях його створення довгий. Дійсно існує Мистецтво швидко писати комп’ютерні коди та Мистецтво ходити до церкви щонеділі, адже досягаються ці вміння й звички (як перші кроки на шляху до успіху в мистецтві всупереч) не за одну безсонну ніч…
А героїня дійсно пройшла шлях до успіху всупереч усьому. Одразу видно: вона – сильна людина, вона – сильна духом. Та все ж натхнення додали їй саме танці: саме заради них Олена Чинка не відступила від своїх мрій…
…Годинник підказує вже точний час: минає двадцять перша. Опісля «сродної праці» мозок не відмовляється від переходу на вивчення іншого Мистецтва. Руки тягнуться до «Філософських трактатів» – одинокої збірки, покинутої розгорнутою власником ще зранку. Та щось змушує відволіктися: сковорода й досі залишилася на столі. Чи то Сковорода й досі не вірить, що суспільство змінило мою точку зору…
Іляна Афім’їна, 13 років, м. Кривий Ріг Дніпропетровської області
Можу з гідністю сказати, що я – українка. Люблю свій рідний край, свою Україну. Безмежно захоплююся Збройними силами України, що попри всі негаразди залишаються сильними духом та відбивають жорстокі атаки ворога. Вони роблять усе заради того, щоб люди мали мирне життя в найближчому майбутньому. Захоплююся громадянами України, які незважаючи на страшне випробування, що випало на нашу долю, ЖИВУТЬ, МРІЮТЬ, ВІРЯТЬ, ВОЛОНТЕРЯТЬ, ДОНАТЯТЬ, ЛЮБЛЯТЬ, СПІВПЕРЕЖИВАЮТЬ… Ми всі є частиною перемоги України, і з кожним днем цей день ПЕРЕМОГИ УКРАЇНИ стає все ближчим і ближчим…
Маріанна Смбатян
Маріанна Смбатян на свої особливості не зважала,
Тому у багатьох сферах відомою стала.
Знають її як художницю та журналістку,
А ще як режисерку й волонтерку-активістку.
Зазирнути в дитинство дівчинки важливо…
Лікарі не знали, чи вижити дитинці можливо.
Навіть коли медики вирок встановили,
Батьки рук не опустили та дочку свою любили.
Маріанна була товариська й смілива,
Мала друзів багато, була щира й дбайлива.
Вдома до неї ставились так, ніби вона звичайна,
Але вчителів дівчинка мала індивідуальних.
Маріанна навчалася наполегливо й старанно,
А пізніше відкрила у собі дар до малювання.
Всі свої емоції на папір виливала,
Своїм талантом батьків вражала.
А потім – в майстрині персональні заняття,
До яких проявила дитина завзяття.
І свій дар ще більше розвивала,
А в майбутньому усіх ним дивувала…
Почалися інтерв’ю та виставки персональні,
У них – яскрава й творча індивідуальність.
У мисткині вісім виставок персональних
Й понад сорок вернісажів загальних.
Її роботи в США, Німеччині, Канаді у колекціях приватних,
Бо ті полотна зачарувати кожного здатні.
Згодом відкрила свою студію, щоб охочих навчати.
Частину заробітку звикла на благодійність віддавати.
Пізніше ще й театр заполонив Маріаннину душу,
Візок не заважає їй перебувати у творчому русі.
Інклюзивну трупу художниця відкриває,
Яку «Рівні можливості» називає.
Наполегливо й творчо усі працювали,
А в день прем’єри увесь зал «розірвали»…
На журналістку вивчилася, щоб у ЗМІ працювати,
Адже не може вона жодної миті на місці стояти.
Фотопроєкт «Сильні духом» створила
Й понад 40 людей з особливостями запросила….
Маріанна таємниць та секретів не розголосила…
Вона сильна духом людина, у цьому і є її СУПЕРСИЛА!
Лідія Брайко, 16 років, с. Червона Кам’янка Кіровоградської області
Родом я з Кропивницького, але волею долі Червона Кам’янка стала моєю другою домівкою. Тут я знайшла не лише нових друзів, а й нових тата і маму, братиків та сестричок.
Героїня мого твору – Ольга Застеба, вона щодня веде боротьбу за життя, творить та ще й надихає інших. Кожен справжній патріот своєї країни повинен творити на користь та добро. Народна мудрість полягає в тому, що добробут держави залежить від людей, їхнього бажання розвиватися.
Саме це ми й робимо з Ольгою Застебою. Разом до Перемоги над злом, ненавистю, антигуманністю.
Це панно висить у класі, де навчалася Ольга зі своїми однокласниками.
«Щемно. Мило. Приємно. Червона Кам‘янка » – так скромно сказала про цей факт життя.
«Жовті листочки» – за незалежну Україну
Хто вона знайома Незнайомка?! Про неї сьогодні багато пишуть, розповідають в інтернеті. Вона стала зіркою телешоу. Має попит на найрізноманітніших радіо та телепередачах. Поетеса, мережаних справ майстриня, блогерша-кошачниця…
Та прийшло лихо в її рідну Україну. Вона не скиглила, не плакала, не втікала. А її поетична збірка «Жовті листочки» – символ сонця, життя, надії на прекрасне світле майбутнє отримали густо-червоне забарвлення. Тематика – патріотичний зміст. А кожен день став відліком наближення перемоги українців над російською ордою.
292-й день повномасштабного вторгнення армії рф до моєї України.
Хріново спрацювала розвідка окупантів, які запевнили свого гімнокомандувача, що нас можна взяти голими руками тепленькими. Мінус їм у карму і веселий шелест чорного пакетика.
Ми живемо, боремося, закохуємося пристрасно, люто зціплюємо зуби, щоб не впадати в розпач і відчай, перечитуючи імена наших захисників, які гинуть.
«Війна закінчиться, а ми – ні», – мало не щодня пише Евочка Евеліна Ганська у себе на сторінці і повторюю ці слова, мов мантру.
Текст написано, начитано, ділюся!
Хай нам щастить вижити і перемогти! Бережіть себе!
Скоро весна!
Грудень… он котиться – падає рік видноколом.
Місто зима пеленає в тумани, мов в савани білі.
Грає в наперстки війна і всміхається хтиво і кволо.
Від океанів дощу видається, що руки дерев побабіли.
Падають-сіються зерна – хвилини любові і світла у серце.
Пахнуть медами і хлібом гарячим про тебе думки.
Час зупиняється слухати нас, переписує терції.
Скоро весна! Мені снилось сьогодні – щебечуть пташки!»
Електронний музей історії с. Червона Кам’янка має багато зібраних матеріалів про майстрів краю. Та наша героїня особлива. Найбільшим її талантом є щоденна боротьба за життя. І кожна весна, що приходить щорічно очікувано на її поріг, є надією на творчість.
Кожен день і кожна хвилинка в ньому чітко прописані, виважені, сплановані. Це, щоб встигнути, нічого не забути й не пропустити. Дивуєшся високій організації праці Оленьки і її закоханості в життя, в людей, що оточують. Без заздрощів, хитрощів і лестощів. І хочеш сам спробувати, але не вистачає… Мрієш стати поруч і відчути подих життя. Та не готовий…
Героїня просто закохана у всі пори року. Їх прихід вона озвучує шквалом емоцій. Дуже помітно, як закохана в осінь. А до весни ставлення особливе – це її час і час її матусі. Не знаходимо поезії про матір. У неї до найріднішої ставлення особливе: без крику, галасу, прозаїчно. Розповідаючи про складну працю мами-педагога та про свою династію у двох родинах, Ольга й пояснює припинення педагогічної лінії на собі. Її рішення – поетичними рядками достукатися до людських душ – це її особисте покликання для людей з високим інтелектом.
Вона змогла знайти свого читача. Закохала у свою поезію людей різних за віком, заняттями, вподобаннями. Тепер за чашечкою кави можуть зібратися не лише двоє, а ті, хто мріє, щоб почули й допомогли.
Оптимізм, з яким живе й творить Ольга Застеба, ми можемо побачити, почути й прочитати на сторінках фейсбуку. А пам’ять і гордість про талант нашої землячки впорядкували у скромний ролик.
«Неділя. 17 грудня 2023 р.
662-й день повномасштабного вторгнення армії рф до моєї України.
Взялася писати пост до поезії й усвідомила, що перебуваю в щільному й непохитному когнітивному дисонансі, зумовленого усім, що навколо відбувається: тут скачуть, там плачуть, лінія зіткнення (фронт) і гульдебаси, хтось ридає, бо гіалуронка перехнябила губи, а в когось коханий загинув….
Увесь світ звучить немов неналаштований рояль – какофонія
Подайте метроном скоріше!!!
Творити нормальність в умовах війни – це не пуститися берегів і втратити подобу Homo sapiens.
Ворог так і чекає, що ми самі себе знищимо зсередини.
Удачі нам щомиті на всіх фронтах.
Мрію про світ без тривог
Ранкові тумани висять ніби рядна намоклі, важкі,
Черкають дахи і шибки набурмосених сонних будинків.
Хапається грудень за серце: на носі свята ще й казкові такі.
Біжать уже будні вбирати засніжену радість ялинки.
Пригублюю чай із лимонно-імбирно-медовим варенням.
Збираю докупоньки спогади року – пожовклі листочки.
Так хочеться дуже дитячого – дива і казки, напевно.
Закутуюсь в пледика, мрію про світ без тривог у віночку.»
Щасти тобі, Землячко. З такими, як ти, ми обов’язково вистоїмо й переможемо!!!
Дар’я Близнюк, 17 років, рідне м. Дніпро (місце проживання – м. Прага Чеської Республіки)
Мені завжди хотілось пізнати цей світ, а шлях до цього лежить крізь пізнання себе. Тому я постійно шукаю те, в чому можу реалізуватись, що може відкрити в мені нові простори. Я займалась класичними танцями, нещодавно почала грати на укулеле, поєдную це з вокалом. Пишу вірші. Вважаю, що поезія і мистецтво – це те, що вкладає в нас зерна нових ідей, спогадів, почуттів та думок. Саме мистецтво може відновити й оживити в найтемніші, найстрашніші часи.
У цьому році я поступила до Празької високої школи економіки на спеціальність «Міжнародна торгівля». На мою думку, саме від рівня економіки країни залежить успішність таких галузей як: освіта, медицина, культура. Тому Україні потрібні кваліфіковані спеціалісти, які зможуть впроваджувати ефективні економічні реформи, і цим би я хотіла займатись у майбутньому.
Я вірю, що спільними силами ми зможемо подолати весь морок навколо, бо “…ПЛАЧ НЕ ДАВ СВОБОДИ ЩЕ НІКОМУ, А ХТО БОРЕЦЬ — ТОЙ ЗДОБУВАЄ СВІТ!”
Невгасимий вогонь
З початком повномасштабної війни ми з родиною виїхали за кордон і знайшли прихисток у Празі. Був кінець жовтня 2022 року. Як часто буває, осінь та зима приносять із приморозками холод не тільки за вікном, але й у думки. Туга за рідним домом, за старим, таким звичним довоєнним життям осідала на серці тлінню й сірим попелом. Так, одного вогкого вечора я йшла центром Праги, де звично сновигали купками туристи. Раптом десь з юрми, що зібралась на невеличкій площі, до мене долетів чудовий спів під акомпанемент дзвону металевих струн гітари. Поринувши вглиб натовпу, я побачила в центрі широкоплечого чоловіка на візку, який майстерно грав мою улюблену пісню гурту «Скрябін» «Спи собі сама». Перед ним стояла табличка, на якій було написано: «Я не можу стріляти, але вмію співати. Частину грошей віддаватиму на ЗСУ». Навколо зібрались інші українці, які так само прогулювались осіннім містом. У ту мить здалось, немовби нас усіх огорнула в обійми українська пісня, наповнюючи наші серця теплими спогадами, запахом дому та дивним трепетом, від якого хочеться чи то усміхатись, чи то плакати. Люди жваво підспівували, дехто танцював. Думаю, що для всіх, хто був тоді там, той вечір залишив маленький приємний спогад, який нам подарував Іван Заміга.
Саме тоді я почала слідкувати за паном Іваном у соцмережах, звідки й дізналась більше про нього. Народився Іван Заміга в Казахстані, виріс у Кривому Розі. Нині йому 40 років. У нього з народження порушений кровообіг нижніх кінцівок і майже відсутня їхня чутливість, тому він пересувається кріслом колісним. У дитинстві хлопець багато часу проводив в лікарнях, де йому робили операції. Але саме це посприяло тому, щоб Іван вирішив жити повним, активним життям і брати максимум з усього, що йому вдається.
Мрія побачити весь світ привела Івана у спорт, бо, беручи участь у міжнародних змаганнях, можна багато подорожувати. Юнак почав займатись баскетболом на візках в обласній команді, потрапив у збірну України, але через проблеми зі здоров’ям його не відпустили на гру за кордоном. Тоді Івана зацікавив інший спорт – танці на візках. Уже під час своєї баскетбольної кар’єри хлопець знайомиться на відпочинку з дівчиною, яка була чемпіонкою світу з паратанців. Це неабияк його зацікавило. Він дістав контакти тренерки збірної України, а повернувшись з відпочинку, знаходить майбутню партнерку. Разом з тренеркою вони інтерпретували рухами візка рухи танцюристів. Уже за рік, у 2008, пара поїхала на перше змагання, і це одразу був чемпіонат світу. Хоч вони були новачками, але змогли обійти 10 пар та посісти 18 місце. Іван на цьому не зупинився, продовжував тренуватись. Так здобув свої найвищі досягнення у спорті – друге місце у світі та перше в Європі.
Але танці не стали кінцевою зупинкою у творчому шляху хлопця. З народження у Івана був музичний слух і голос. «Щойно почав говорити, одразу став підспівувати різні пісні, які грали по радіо», – так він згадує про першу свою зацікавленість до музики. У підлітковому віці відучився два роки в музичній школі за класом фортепіано. А в 16 років вирішив, чому б йому не опанувати ще один музичний інструмент. Так до чудового голосу додалась гітара.
Хлопець часто поринав у різні авантюри. Якось прийшло спекотне літо, почалась відпустка. Грошей було небагато. Несподівано у Івана з другом виникла ідея: взяти дві гітари, намети, заправити стареньку Таврію і поїхати на море грати на пляжах. І це був успіх. Вони не тільки змогли заробити на життя під час поїздки, але й привезли трохи коштів додому.
Тоді Іван усвідомив, що може цілком добре заробляти на музиці. Повернувшись до Києва, він розпочав свої концерти столицею. На початку це було всього пару разів на тиждень між роботою та тренуваннями з танців. Їздив на метро в різні райони Києва, маючи одну гітару та гучномовець. Поступово Іван накопичував кошти з виступів, а звільнившись з роботи, почав ще серйозніше займатись діяльністю вуличного артиста. З часу придбав професійне обладнання, кілька мікрофонів, одну автівку, а пізніше й другу. Це допомогло йому легко пересуватись між різними точками вже не тільки Києва, а й України. Так про Івана Замігу почало дізнаватись більше людей з усієї країни.
24 лютого 2022 року – день повномасштабного вторгнення росії. Тоді кожен тією чи іншою мірою відчував страх, розгубленість, біль та нерозуміння того, що робити далі. Десь на третій день після початку відкритої агресії рф Іван приїхав з Києва до рідних у Кривий Ріг і відчув, що не може більше сидіти вдома, хоче теж якось допомагати країні в цей важкий час. Співак зрозумів, що в такі темні часи людям потрібна музика, яка хоча б на секунду зможе їх вивести з цього глибокого заціпеніння. Так він вигадав гасло «Я не можу стріляти, але вмію співати» й розпочав свою волонтерську діяльність. Він помічав, як люди зупинялися біля нього й на мить забували про весь жах, який відчував кожен в перші дні війни. Його вуличні концерти тепер були не тільки для розваги й заробітку, а й для допомоги бійцям. Протягом цих двох з половиною років Іван Заміга провів 300 концертів і зібрав майже пів мільйона гривень на допомогу армії. Об’їхавши всю Україну, він дістався аж до самого Парижа і всюди на своєму шляху залишав слід української пісні.
Уже сплинуло майже два роки з того моменту, як я йшла тим жовтневим вечором. Але спогад цей лишається і досі. Мабуть, саме ця сила духу, цей емоційний заряд та вогонь, який виблискує в піснях Івана Заміги, привертають увагу до нього. Пройшовши крізь всі перешкоди, які підготувало йому життя, досягнувши успіху у спорті, творчості, він завжди дивився вперед і йшов назустріч новим пригодам і викликам.
Чи є бар’єри для людей, в яких всередині б’є полум’я? На прикладі Івана Заміги можна побачити, що ні. Інвалідність, життєві негаразди не можуть стати на заваді тим, хто прагне жити вільно, повно і яскраво. Немає людей з «обмеженими можливостями», бо у наших бажань і мрій немає меж. Сила духу – це вміння йти туди, де страшно, де важко, але де є омріяна мета. Це вміння підкидати хмиз у вогонь, що палає в душі, навіть коли навколо все зриває буревій незгод.
Вероніка Ковтун, 16 років, с. Золочів Харківської області
Іноді я пишу під псевдонімом Роні К. Народилася і наразі проживаю в селищі Золочів Харківської області. За свої 16 років перепробувала купу різних занять. Але зрозуміла, що обожнюю писати (ще музикою займаюся). І вже маю невеликий досвід у написанні різних творів. Брала участь у краєзнавчій конференції, де моє дослідження про долю моєї родини знайшло своє місце у збірці «Моя Батьківщина – Україна». Мої тези з роботи про Григорія Сковороду були також надруковані у збірці. Минулого року я взяла участь у конкурсі «Успіх усупереч», де мій твір про Наталію Кобринську надрукували у книзі.
Надія Дьолог: Історія однієї фехтувальниці
Уявімо собі дівчину. Дівчину, у якої ще все життя попереду. Дівчину, яка ясно посміхається і… Сидить на інвалідному візку. Живе ця дівчина в селі Тарасівка, Тячівського району, де ніхто не пророкує їй щасливого життя. Чи життя взагалі. Де кожен, кому не шкода слів, уже сказав, що вона приречена на вічне існування без освіти, без життєвих радощів і, що вже там казати, точно без спорту.
Надія Дьолог і сама не була впевнена в тому, що зможе відшукати своє щастя з ураженням опорно-рухового апарату. Воно й не дивно, адже слова оточення завжди дуже впливають на сприйняття себе і сприйняття світу. І якщо кожного дня вислуховувати, що твоє життя приречене, то не зі своєї волі можна подумати, що це і справді так. Але ж неможливо так просто відпустити свої мрії і змиритися з тим, що ти приречена. Та й чи потрібно? Це питання, відповідь на яке Надія шукала ще з того моменту, як отримала ураження грудного відділу хребта. А отримала вона його у віці 10 років, коли впала з черешні.
Аж ось відбулося чарівне знайомство зі спортом у Закарпатському «Інваспорт». Дівчині запропонували поїхати до рекреаційного табору. Саме там вона зрозуміла, що може жити. Що вона може бути тим, ким сама захоче, може працювати і вчитися. А найголовніше може бути особистістю і може бути самостійною. Так почався шлях української фехтувальниці Надії Дьолог, яка зараз є прикладом сили духу для багатьох.
Спорт відкрив для Надії численні можливості, адже перш за все це спосіб зміцнити здоров’я і загартувати характер. Таким чином, регулярні тренування допомогли Надії здобути самостійність, адже, зміцнивши руки, вона зрозуміла, що може жити активним життям.
Зараз Надія Дьолог – відома спортсменка, багаторазова переможниця чемпіонатів світу і Європи з фехтування. До прикладу, вона виборола друге місце у шаблі категорії В на кубку світу з фехтування на візках 2024 року, який проходив у Варшаві в Польщі з 4 по 7 липня, де зібралися понад 120 спортсменів з 23 країн.
Але у Надії є досягнення і поза спортом. Вона успішно закінчила УжНУ і є дипломованим соціальним працівником. Надія всіма силами намагається допомогти іншим людям, які опинилися на візку. Вона привертає увагу до створення інклюзивного простору. Надія говорить, що Україні ще є куди рости в цьому.
У 2024 році Надія офіційно кваліфікувалась на паралімпійські ігри в Парижі. Сама спортсменка коментує це так: «Якби мене хтось запитав три місяці тому: “Надійко, ти переможеш?”. Я б сказала, що ні. Тому що я розумію рівень фехтування. Але, напевно, у Бога були зовсім інші плани на моє життя. Це найдивовижніша річ, яка сталася зі мною 2024 року».
І підсумувати я хочу словами самої Надії:
«Мені говорили, що після падіння з черешні я жити не буду – я ЖИВА. Потім говорили, що сидіти не зможу. Мені говорили, що я не зможу прожити без сторонньої допомоги – я ЖИВУ. Говорили, що я не зможу навчатися в університеті: “Ти кожного дня ходиш на пари? Це ж так важко…”. А я провчилась 5 курсів на стаціонарі в УжНУ. Говорили, що у мене занадто складна травма хребта для фехтування. Говорили, що я не зможу досягти нічогісінько d цьому виді спорту – я ЗМОГЛА».
Віра в себе – ключ до успіху. Йти до своєї мети крок за кроком – правильний шлях. І навіть якщо весь світ говорить, що ти не зможеш, не здаватися – це складно, але необхідно. Кожна людина унікальна і кожна людина по-своєму сильна. І всі перешкоди можна подолати наполегливою працею, силою волі і натхненням творити щось по-справжньому унікальне.
Вірте в себе! Вірте в інших людей! Йдіть до мети!
І підтримуйте усіх, хто хоч на секунду зневірився.
Успіх починається з однієї людини.
І ця людина – Ти.
Єлізавета Шевченко, 17 років, рідне м. Лиман Донецької області (місце проживання – м. Дніпро)
Я з містечка Лиман, яке у 2022 році пережило окупацію та деокупацію, до цього часу перебуває в зоні активних бойових дій.
У зв’язку з вимушеною зміною місця проживання перевагу надала дистанційному навчанню в рідному закладі освіти – Лиманському ліцеї № 1.
Герої сьогодення живуть серед нас. Історію одного з них я розповідаю у своєму нарисі: ветерана АТО, учасника україно-російської війни, активіста й очільника спілки ветеранів АТО та десантників Лиманщини, переможця Ігор Нескорених 2018 року – Віктора Миколайовича Дикого. Він мене надихає на подолання труднощів. Вірю, що ми гідно пройдемо випробовування і переможемо ворога.
Воля Нескореного до життя
Він з дитинства любив читати твори про мужніх і сильних духом людей. Це були повісті Джека Лондона, Ернеста Гемінґвея, за якими Віктор Дикий засвоїв найголовніші істини: життя – це найпрекрасніша річ, яка дарована людині природою існування, а людина – сильніша за обставини, «людину можна знищити, але не можна перемогти…».
Давно цікавимося життям нашого земляка Віктора Миколайовича Дикого. Учні нашого закладу освіти про нього написали творчі роботи, створили відеофільми, провели уроки мужності. Ми знали про бойовий шлях, який пройшов доброволець Дикий у 2014–2015 роках, його спортивні перемоги. Віктор Миколайович у 2015 році отримав поранення в ногу, коли захищав Дебальцеве. Він говорить так: «Коли я йшов воювати у 2014 році, страшенно боявся, що залишусь без ніг чи рук. Після поранення і повернення до мирного життя вирішив спробувати себе в Іграх Нескорених. З того часу мій світогляд змінився, адже поруч зі мною проявляли силу волі надзвичайні люди, у яких не було ніг та рук, які мали значні ушкодження тіла. Вони прийшли на Ігри не для перемоги у змаганнях, а для перемоги над собою і своїми фізичними можливостями». Віктор Миколайович у легкоатлетичних змаганнях мав срібні та золоті медалі, у 2020 році визнаний одним із кращих спортсменів Донеччини. Згадуючи той період, каже, що тоді наче хотів набігатися на все життя. Читачі зрозуміють смисл сказаного, дізнавшись про його життя з 2022 року.
З перших днів війни Нескорений (так лиманці називають Дикого після його перемог у змаганнях паралімпійців) – на захисті батьківщини. Воював під Ізюмом, Бахмутом. Узимку 2022 року його батальйон вів бої під Кремінною. Віктор згадує: «Ми стояли за 150 метрів від кацапів. Зранку 26 грудня все було спокійно, я відніс до штабу рації і тепловізор на зарядку, назад на позиції приніс ящик з боєкомплектом. І вже був вільним після двогодинного чергування. З побратимами-земляками біля бліндажа пили каву. І в цей час прямо нам під ноги прилетіла міна. Мене відкинуло на окоп. Прийшовши до тями, підняв голову і зрозумів, що ніг у мене немає. Поглянув на годинник – 13.50, побачив метушню навколо, але до мене не підходили… Я вирішив, що останнє, що бачу у своєму житті, – це ялинки. Через деякий час знову звів очі на годинник – 14.00. Я живий. І тоді до мене дійшло, що маю шанс вижити. Я почав звати на допомогу…»
Побратими наклали пораненому три турнікети, бо, окрім ніг, які трималися лише на шкірі, була сильно пошкоджена рука, викликали евакуаційну бригаду й відправили до Лиманського стабілізаційного пункту. Дикий розповідає: «Наша Оленка, бойова медикиня, на псевдо Панда, робила необхідні медичні маніпуляції і постійно повторювала, що все буде добре. Я їй вірив і просив, щоб мене довезли до шпиталю живим, бо обіцяв доньці станцювати на її весіллі…» Потім були операції в Краматорську, пізніше – лікування в місті Дніпрі. Йому ампутували обидві кінцівки. «Уже тоді я чітко розумів, що за будь-яку ціну навчусь ходити на протезах», – наголошує Віктор.
А далі почалась боротьба за повноцінне життя. У Львові військовий отримав механічні протези за державною програмою і почав учитись заново ходити. Його надійною підтримкою стала сім’я: сини, дружина і, звісно, маленька донечка Вікторія. Їхня віра, підтримка підсилювали бажання жити. Попри надзвичайний біль, він щодня робив зарядку, ставав на протези і продовжував учитися ходити…
Наразі Віктор, який ще проходить реабілітацію, винаймає житло в Києві. Він ходить на тренування у спортивний зал поблизу дому. Має сторінку в мережі, свої успіхи фіксує на відео. А ми, звісно, переглядаємо його сторінку та впевнюємося в тому, наскільки велику силу духу має ця людина. Після поранення Віктор Миколайович обіцяв, що буде не тільки ходити, а й бігати. Навесні 2024 року ми бачили його світлини з тренувань на спортивному полі та відео, де грає з донечкою у мініфутбол, дарма що м’ячиком слугувала поки що повітряна кулька. Ролик був озвучений сучасною піснею «Люди-титани»:
А ми ще, а ми ще повоюємо,
А ми ще, а ми ще потанцюємо!..
Ти металом зціли наші рани,
Бо ми – люди, ми – люди-ТИТАНИ!
Люди-титани – це ті українці, які внаслідок тяжких поранень отримали різні ступені інвалідності, хто вчить кожного з нас, як потрібно любити життя, як потрібно любити свою країну і знаходити нові можливості продовжувати бути корисними навіть з певними фізичними обмеженнями. Ця пісня про самого Віктора, який давно став для нас прикладом.
Він із тих, хто не впав духом, хто надихає інших на боротьбу, на життя.
З 30 травня до 2 червня в Києві проходили п’яті національні Ігри Нескорених 2024. У них взяли участь 329 ветеранів та ветеранок з усієї України, які продемонстрували справжню нескореність духу й довели, що їхня воля сильніша за тіло. Саме під таким гаслом проводилися ці змагання. Ми розуміємо, що для героя цієї розповіді та багатьох інших, чиє тіло понівечила війна, ці змагання стають поштовхом до бачення майбутнього. Віктор Миколайович успішно виступив у змаганнях: брав участь у стрільбі з лука, на візочку грав у баскетбол та був на біговій доріжці (у візку, бо поки що мріє про хороші функціональні електричні протези). Відбіркова комісія оголосила учасників майбутніх міжнародних ігор.
Віктор Дикий каже: «Я обожнюю життя. Воно прекрасне і безцінне. Якщо доля дала нам – тим, хто пройшов пекло війни, можливість жити, то потрібно використати цей шанс до кінця. Я зневажаю тих, хто здається і перестає боротися. Найдієвіша реабілітація – це ваша віра, любов рідних та спорт, які повертають до звичайного життя, підвищують самооцінку, дають змогу подивитися на власне життя з іншого кута». Пишаємося нашими героями. Вони є для нас взірцем. Пишаємося тим, що ми українці. І перемога буде за нами.
Катерина Козакова, 14 років, с. Ярова Донецької області
Я навчаюся в 9 класі Ярівського ліцею Лиманської міської ради. Дуже мрію про мир, щоб діти більше не боялися вибухів, щоб вони могли гратися на вулиці, ходити до школи, не думаючи про те, чи вціліє їхній будинок. Мрію, щоб ми всі могли жити спокійно і щасливо.
Війна змінила мене. Я стала більш дорослою, відповідальною, більш самостійною. Ціную кожен день, кожну мить, проведену з рідними. І я вірю, що одного разу все буде добре.
Ми сильні, витримаємо все. Адже ми – українці!
Нескорені нас надихають, ми ними пишаємося!
Патріотизм, як і честь, виховує великих, сильних людей, які не рахуються з ціною свого життя й здатні пожертвувати ним заради рідної землі. Це породжує впевненість у собі, волю в перемогу, віру у свою націю, свій народ, він перетворює людину, яка не відчуває страху й болю, йдучи впевнено та зухвало до своєї мети.
У кожного по-різному проявляється почуття патріотизму. Один зробив татуювання з тризубом, другий поставив на робочому столі синьо-жовтий прапорець, третій одягає на свята вишиванку. Бувають такі, хто зовні не демонструє, проте є справжнім патріотом своєї країни. Про це поняття судять не за словами, а за справами людини. Бути патріотом означає поважати себе, відповідати за свої вчинки, слова, поведінку, бо ти є представником своєї нації, ти – країна!
Нескорений Віктор – захисник і переможець. В. М. Дикий – доброволець-патріот, одним із перших став на захист держави, боровся за єдність країни.
В родині Диких Миколи та Валентини в селі Степовому Близнюківського району Харківської області в 1979 році народився хлопчик Віктор. Він ріс слухняним та розумним на радість батькам. Навчався в Садовській школі, захоплювався футболом та хокеєм, брав участь у змаганнях. Але щасливе дитинство закінчилося, коли від тяжкої хвороби у 1986 році померла мама Валя, а беззахисний першокласник залишився з татом.
Після закінчення школи Віктор вступив до Слов’янського авіаційно-технічного училища, але через деякий час його призвали на строкову службу. Згодом одружується і працює диспетчером на залізниці в місті Лиман Донецької області, одночасно навчався в Харківському державному університеті залізничного транспорту. Так би й котилося життя своїм уторованим шляхом, якби не страшні події 2014 року, які сколихнули всю Україну. Відсиджуватися вдома, коли ворог захопив частину рідної держави, Віктор не міг. У липні 2014 року Віктор Дикий вступив до лав добровольчого батальйону «Артемівськ», який сформували на Дніпропетровщині. 13 лютого 2015 року бійцям батальйону, у складі якого був і Віктор, доручили евакуювати із селища Жовтневе декількох поранених. Супротивники вели вогонь з відстані 20–30 метрів. Віктора тоді поранило в ногу… Пізніше було лікування в шпиталі. Потім повернення до мирного життя: продовжив працювати енергодиспетчером у Лиманській дистанції електропостачання Донецької залізниці. В родині народилася донечка.
Громадянська позиція, героїзм Віктора Миколайовича відзначені нагородами: медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України» Патріархату Київського і всія Руси-України, пам’ятним нагрудним знаком «30 років Збройним силам України», пам’ятним орденом «Незалежна Україна». Віктор Дикий тричі з 2018 року брав участь у національних відборах Ігор Нескорених і в національному відборі до збірної Ігор Воїнів та виборював призові місця. Пішов, щоб довести собі важливість міцності духу та перевірити, на що він спроможний. За підсумками змагань він мав золоті та срібні медалі. У 2020 році був визнаний одним із кращих спортсменів Донеччини.
З початку війни Віктор Дикий знову на захисті інтересів держави. Воював під Ізюмом, Бахмутом, Кремінною. 26 грудня 2022 року, виконуючи бойове завдання під Кремінною, наш Нескорений був серйозно поранений. Переніс тяжкі операції у воєнному шпиталі м. Дніпра, проходив лікування в реабілітаційних центрах країни. Було довге й важке фізичне відновлення. А морально він сильна людина, бо пройшов школу витримки й мужності. Поряд завжди родина, друзі, побратими, а загартовування спортом, війною не дозволяє йому впасти духом. Віктор – це переможець! Недарма ж батьки дали таке ім’я. Обіцянки Віктор тримає, він не тільки вже ходить, а й продовжує брати участь у міжнародному заході Invictus Games Vancouver Whistler 2025 як представник Донеччини. Нещодавно долучився до дружнього матчу з баскетболу на кріслах колісних серед учасників збірних Invictus Games та United States Air Force Trials.
Зранку прокидаєшся і живеш день із думкою: «Що б там не було, я не здамся!». Потім бачиш навколо таких самих людей, сильних і впевнених у майбутньому. Всі перемоги Нескорених – це перш за все перемога над собою.
Щира подяка вам, наші герої!
Вас величаємо й віримо безмежно!
НЕСКОРЕНІ нас надихають, ми ними пишаємося! Бо ми і є Україна!!!
Єгор Крохмаль, 17 років, с. Нова Долина Одеської області
Я захоплююсь ретроавтівками, антикваріатом, історією минулих років та англійською мовою. Думаю, що в мене є такі позитивні риси характеру, як: комунікабельність, серйозність, постійність, доброзичливість, розсудливість. Але інколи я буваю занадто суворим, сумним та песимістичним. Пріоритети, які керують моїм життям, – добро, справедливість, сім’я, здоров’я, духовність, саморозвиток, любов до рідної країни. У майбутньому хочу вступити до університету та здобути професію психолога, тому що робота повинна приносити задоволення і бути позитивною частиною життя.
Успіх – це здатність крокувати від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму
В. Черчилль
Коли надію втратив – одуження ще є,
Натхнення треба мати – цінуй життя своє!
Спинись, відчуй, послухай – плекай життя своє!
Це дар єдиний Бога – життя навколо є!
Це боротьба з самим собою, це бій з нудьгою і журбою,
І тільки ти лицар життя – завжди казав собі це я!
Якщо немає вітру, беріться за весла (латинська приказка)
Хочу розповісти про себе, про свій життєвий шлях. Скільки себе пам’ятаю – маю інвалідність (ДЦП), пересуваюсь на інвалідному візку. Таких, як я, дуже багато. Але у кожного з нас, навіть фізично здорових людей, завжди є свій спрямований вибір. Я дотримуюсь думки, що життя – найвища цінність, тож яким би воно не було – це безцінний дар, яким людина повинна дорожити навіть тоді, коли в ньому більше смутку, ніж радощів.
Я пішов у перший клас до звичайної школи. Точніше, мама відвозила мене на заняття й чекала увесь час доки тривали уроки. Незважаючи на те що в мене була щира та відповідальна вчителька, діти все одно дивились на мене як на привида, проводжали поглядами.. Я відчував, що я не такий як усі. І це відчуття було постійним, воно було завжди зі мною, попри підтримку дорослих. Але я навчився ходити з милицями. Так я намагався наблизитись до здорових дітей; багато займався навчанням вдома і перейшов з 1 класу одразу в 3-й; брав участь у шкільних святах.
Але у зв’язку з діагнозом мені терміново призначили складну операцію. Післяопераційна реабілітація була дуже важкою: постійний біль вдень і вночі. Я зовсім не міг пересуватись, був прикутий до ліжка тривалий час. Це була втрата надії, впевненості, я перебував у глибокому смутку, порожнечі, відчаї. Я відчував лише душевний та фізичний біль… Аж раптом згадав життєву позицію своєї улюбленої письменниці Л. Українки: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу, Геть думи сумні!» Згадав життя Т. Шевченка, В. Симоненка, М. Коцюбинського, В. Стуса, що було несправедливо коротким. Але, можливо, наперекір важкій долі вони зуміли збільшити його цінність своїми творами, діями і стали безсмертними.
Я почав перемагати себе, насамперед свій душевний біль. Більшою мірою людина є господарем своєї долі, яку творить її характер, знання, глибина розуміння сенсу життя. Я вирішив займатися фізичними вправами, навчився ходити з ходунками та палицями. Це виснажлива праця, але вона була цього варта! Також багато часу я приділяв самовихованню, брав участь у конкурсах, олімпіадах. Здобував призові міста та зміг неодноразово отримати диплом стипендіата (всупереч тому, що в мене поганий зір та швидка втома). Я дотримався слова, яке дав самому собі – закінчив 11 клас із золотою медаллю! На останньому дзвонику я стояв поруч зі своїми однокласниками. Для мене це був великий успіх, велике досягнення! У майбутньому мрію здобути фах психолога.
Підсумовуючи сказане, хочу наголосити, що моя історія – це оповідь звичайної людини. Сенс життя в тому, щоб жити і виконати своє призначення навіть тоді, коли це надзвичайно важко.
Нікіта Бабенков, 17 років, м. Київ
Я киянин, що пишається своїм містом. Маю високі досягнення в олімпіадах, всеукраїнських конкурсах, став лауреатом премії Київського міського голови за особливі досягнення молоді в розбудові столиці України – міста-героя Києва у 2023 році (номінація «Внесок у розвиток молодіжного руху»). Мені подобається створювати постери, проєкти, які підтримують, мотивують, навчають, допомагають. Я добре розумію потреби та проблеми дітей з інвалідністю, оскільки теж маю проблеми зі здоров’ям. Щоб підтримати таких дітей і сприяти їхньому творчому залученню, я організовую творчі проєкти для дітей з особливими потребами. Я є ініціатором та організатором проєкту «Розмалюй гільзу – врятуй пораненого бійця» для дітей з інвалідністю (2024); молодіжного конкурсу есе «Я маю право на…», присвяченого Дню юриста України (2023); Всеукраїнського конкурсу малюнків «Залізниця очима дітей» (2023) та Міжнародного конкурсу малюнків «Дитячі мрії про майбутнє без війни» (2024). Більше про цю свою діяльність я розповідаю у своєму творі.
Сильні духом. Я та мої діти
Автобіографічний нарис
Хвороба – це не вирок,
а унікальна можливість
для досягнення високих цілей!
Мамині слова
Пролог
Я сиджу за комп’ютером у своїй кімнаті та збираюся з думками, щоб написати про сильних духом людей. На столі лежать дві великі купи малюнків, розставлені невеличкі розмальовані гільзи. На підвіконні та підлозі стоять великі гільзи, але цей вбивчий метал перетворився на витвір мистецтва, який ми зробили разом з моїми дітьми. Мої діти – мої особливі діти, мої герої, моя підтримка та моя гордість!
Рік тому в мене з’явилась ідея проєкту «Сонячні долоньки» для дітей з особливими потребами. І все закрутилось, як кажуть: «Господь мене веде». А я вірю та роблю, щоб не шкодувати про те, що не зробив.
Як все починалось та що з того вийшло
Коли я був ще малим, моя мама часто мене брала на заходи, які вона робила в школі-інтернаті для дітей з особливими потребами. І от я одягнув парадну форму юного залізничника й пішов до керівництва цієї школи розповісти про свій проєкт та поділитися своїми ідеями. Мої пропозиції підтримали, і почалась підготовка, щоб особливі діти зі всієї школи могли приїхати на безплатну екскурсію на Київську дитячу залізницю. Паперове зволікання, узгодження, погодження – все було зроблено. Діти мали можливість побувати в музеї, їхали потягом, де я був їх старшим провідником. Тоді в депо їх зустрічали найкращі викладачі, які розповідали та оглядали локомотив, катали на дрезині. Для мене найвища нагорода, коли діти починали сміятися, бо їм дуже сподобалось їхати на дрезині.
На початку листопада, на день залізничника, у мене було заплановано оголошення конкурсу малюнків для дітей школи. І от напередодні ввечері я вийшов на вулицю пройтися, бо дуже боліла голова. Розмірковував про конкурс, як краще зробити та чи варто його робити взагалі. Підіймаю голову і бачу в небі янгола. Це була хмара у вигляді янгола, що мала дуже чітке й виразне відображення. Відтак я зрозумів, що треба, обов’язково треба робити конкурс малюнків «Залізниця очима дітей». Подивився на хмару ще раз ‒ янгол розкрив крила! Я подумав про те, що це було якесь мені знамення, якийсь символічний знак для мене, щоб розпочинати діяти!
Зробивши оголошення в школі про проведення конкурсу малюнків «Залізниця очима дітей» для дітей з особливими потребами, я ще склав кілька віршів про залізничників та залізницю. Про мій конкурс дізналися особливі діти Києва, Броварів. Інформація поширилася інтернет-мережею, мені почали телефонувати з різних регіонів України, повідомляючи про своє бажання взяти участь у конкурсі. Неймовірне хвилювання охопило мене від усвідомлення того, що з маленького конкурсу для однієї школи утворився великий Всеукраїнський конкурс.
Для проведення конкурсу такого рівня необхідне поважне журі, місце для засідання журі. Директор Інституту дизайну та реклами Національної академії керівних кадрів культури та мистецтв погодився зустрітися зі мною. Найцікавіше, що академія розташована на території Києво-Печерської лаври. Борис Павлович (директор інституту) сказав, що підтримає мене, виділить авдиторію для проведення засідання членів журі. А ще він наголосив на тому, що я роблю правильну справу. Радість мене переповнювала від усвідомлення того, що ми будемо робити божу справу у святому місці ‒ оцінювати малюнки особливих дітей з усієї України.
Хто ж буде головою журі; як підготувати дипломи, призи? Не один день про це я розмірковував. Дизайн дипломів я розробив сам, а на призи купив книги про видатних художників України (добре, що я гарно склав вступні іспити до коледжу і за результатами навчання отримав стипендію). Після тривалих роздумів я вирішив написати листа голові Південно-Західної залізниці АТ «Укрзалізниця» з пропозицією стати головою журі конкурсу. Чомусь тоді подумав про зухвалість свого рішення, навіть боявся, що за це мене можуть вигнати з дитячої залізниці. Проте сподівався, що там хоч будуть знати, що діти малюють та їхні мрії пов’язані із залізницею і що саме залізницю бачать потужною силою, яка є допоміжною ланкою в нашій боротьбі за Перемогу.
Усе складалося дуже добре, окрім мого стану здоров’я. З кожним днем мені ставало все гірше й гірше. Окрім мого основного захворювання, мене весь час мучив нестерпний головний біль. Засідання журі я мужньо витримав. Розповідав про роботи та зусилля, умови, в яких малювали діти, що діти з Краматорська малювали при свічках, а дівчинка з Тернопільської області мріє проїхатися потягом, що Іван має поранення та намалював малюнок із символічною назвою «Потяг – Перемога!». Поліна погано бачить, але намалювала різнокольоровий потяг, а Сашкові з Броварів тяжко малювати, але він дуже старається та хоче довести своєму татові, який його покинув, що він зможе вибороти перемогу в конкурсі. А перша робота, яка прийшла на конкурс, була з деокупованої території Лиманського району Донецької області. Молодь з Коломиї брала участь поза конкурсом, бо їм за двадцять років, але вони дуже хотіли та намалювали чудові малюнки.
Визначені всі переможці, всі оголошення зроблені, відправлені всім подарунки та дипломи. Перший семестр у коледжі закінчився, почались канікули, а мене поклали в лікарню. Незрозумілий головний біль – роблять МРТ. В голові знаходять величезне утворення. З моїм захворюванням довго не живуть, але ця новина мене просто шокувала. Все, я своє вже віджив. Ці думки весь час були в моїй голові. Лікар сказав, що необхідно робити операцію. Я вийшов з кабінету з розумінням того, що мені залишилось геть трішки жити. Якраз у цей момент зателефонувала з Кременця пані Людмила, розповіла про те, що подарунки та дипломи розвезли по селах області. В одній зі шкіл (коли приїхали та сказали директору, що особлива учениця школи перемогла у Всеукраїнському конкурсі малюнків), директор зібрав всі класи на лінійку й урочисто вручив дитині диплом та подарунок. Яке це було неймовірне піднесення для дитини! А в кінці розмови куратора регіону сказала, що такі конкурси дуже потрібні та діти чекають на продовження.
Наступного дня прийшло відео від дітей з Краматорська. Вони дякували за конкурс, бажали мені одужання й хотіли приїхати до мене на гостини. От як залізниця нас з’єднала. І в цей момент я зрозумів, що конкурс малюнків потрібен, що вони ‒ «мої діти» і мені необхідно робити міжнародний конкурс малюнків, бо «мої діти» повинні бути переможцями міжнародного конкурсу. Наступного дня я зробив оголошення про міжнародний конкурс малюнків «Дитячі мрії про майбутнє без війни» для дітей з особливими потребами.
Перша робота, яка приходить на конкурс, завжди знакова. Коли я побачив стіни та дзвіницю Софії Київської, яку намалював Сашко на великому форматі, – я зрозумів, що наша Перемога вже близько, і війна скоро закінчиться, бо на те Господь благословляє. Робіт приходило все більше й більше: долучились учасники з Польщі, Німеччини, Канади та з України. Діти, які брали участь у попередньому конкурсі, присилали роботи вищого рівня виконання, і це мене дуже тішило. В положенні про конкурс прописано, що учасники отримають електронні дипломи. Це ж мої діти! Як вони постарались та намалювали чудові роботи, і для них повинні бути подарунки. «Я все зроблю, щоб вони в них були!» ‒ так я думав. Безкінечні листи до різних організацій та фондів з проханням допомогти з подарунками для переможців. Понад двадцять листів! Здавалось, що вже надії немає, але я вірив, бо дуже хотів, щоб мої діти мали подарунки. І все вдалось, бо добрі люди допомогли! Усі разом! Відтак шістдесят переможців отримали по п’ять книжок у подарунок. Мені це вдалося! Засідання членів журі було як свято мрій моїх дітей. Свято миру, любові та Перемоги!
Я вже ледь стояв на ногах: нестерпний біль, вже не чув на ліве вухо. Через кілька днів мене прооперували. Після того була реабілітація. Той період я не згадую, а йду далі.
Я йду далі. Поки я живий, буду робити все для моїх дітей. Я знаю, як ніхто, що значить мати інвалідність та як за це вішають ярлики: «Інваліди – розумово відсталі й не можуть гарно вчитися. Що вони можуть? Інваліди ж не спроможні перемагати в олімпіадах, всеукраїнських конкурсах. Важко у світі жити за таких суспільних стереотипів! А мої діти мають можливість себе проявляти у творчості, і це завдяки моїм зусиллям! Вони спроможні перемагати навіть у міжнародних конкурсах, бо такі діти – найкращі, і вони відчувають мою любов та підтримку. Найголовніше ‒ для таких дітей бути потрібним та на реальних справах відчути свою потрібність. Тому я й організував Всеукраїнський проєкт «Розмалюй гільзу – врятуй пораненого бійця».
Гільза – частина вбивчого металу,
Що ворог кинув нам із вами на поталу.
Хай намалюють діти на ній багато сонця промінців,
Так зможемо ми врятувати життя героїв-бійців!
Не встиг я дати оголошення про початок проєкту, як уже з різних куточків телефонують і кажуть, що підтримують мій проєкт і будуть брати в ньому участь. Почалась робота, тяжка кропітка робота, бо вбивчий метал перетворювався на витвори мистецтва, які повинні врятувати наших поранених бійців. Діти з особливими потребами рятують життя наших поранених захисників. І це не пусті слова чи якась жадана мрія, а конкретні дії та результати. Уже пройшов перший аукціон, і на отримані кошти купили вісімдесят тактичних переносок, які відправили хлопцям на передову. Ми разом вже змогли врятувати вісімдесят бійців. Хлопці захищають нас, а ми – особливі діти, рятуємо поранених бійців.
Робота продовжується, готуємося до нових аукціонів, щоб врятувати ще більше воїнів-захисників. Ми сильні духом ‒ я та мої діти! І ми доведемо усьому світові, що наша єдність і наш непереможний дух спроможні творити дива!
Вікторія Стельмах, 18 років, м. Фастів Київської області
Мене звати Віка, віднедавна я стала студенткою. Пишу твори, допомагаючи цим країні, як можу. Я мрію про те, щоб наша держава позбулася гніту будь-яких загарбників. Але для цього нам потрібно стати радикальними і національно свідомими.
Я вірю, що маленьких місій не існує. Головне – мати достатнє бажання втілювати свою мету в життя.
Я щиро вдячна членам журі за можливість брати участь у конкурсах, створених для нашої молоді. Слід вчитися бути лідерами, і ви нас на це надихаєте, показуючи, що навіть у найтяжчі часи можна радіти.
Зичу всім нам постійності, підтримки один одного та сили. Ангели обіймають нас крильми!
Тут моя мужність
Тут моя мужність. У цьому куточку з людей. У цих, не завжди вдалих жартах. У цих випадковостях, завдяки яким я встаю з колін. Завдяки яким не страшний жар небезпек та негараздів. Коли я знову закопалася в собі, коли хочеться від усіх закритись, мені не дають розчинитися в такій пустій, в такій всепоглинальній зневірі. Коли мною знов ніби пропасниця б’є і страх пробирає всі нервові закінчення, я знаю напевне, що є ті, хто готовий підтримати. Відчути мої приховані сльози. Витерпіти мою злість. Хоча хтось казав, що потрібно сподіватися тільки на себе.
Я маю куточок з людей, які дають натхнення, пояснюють, що таке любов. Вони всі різні. Близькі й далекі. Але скільки мотузок поєднує мене з ними на одну коротку мить? Навіть не на хвилину… Зчиняє в мені бунт і таку потужну хвилю. Тут моя мужність. Це – місце моєї віри. Там, де природа поєднується з текстами, з поезією, там починається сила. Там, де кажуть напівтоном, напівнатяком, що до тебе схильні, там, де бачиш бенгальські вогні у безкрайніх поглядах душ, там, де ніколи не холодно. Там, де я не мерзну. Це – мій світ. Який закінчується там, де безодня.
Скільки тут людей шукає своїх. І їх стане ще більше.
Дякую за те, що розумієте мене. Мене. Таку часом легковажну, смішну, незграбну, а зараз – тужливу. За ті всі слова, недосказані мовою, десь над розумінням. І понад людською подобою. Там, де перемовляються тільки наші вічні серця без гріхів. Я сказала б більше, та хіба можна вмістити в один аркуш стільки слоїків із солодкими спогадами, хіба можна описати ті душі, що лишилися на сторінках окремих збірок, окремих подій, окремих історій, які ніколи мною не будуть забуті?
Розкішні слова тут недоречні. Яка тендітна межа між реальністю і моєю уявою, що я вже не розумію, що відбувалося насправді, а що лише зігрівало мене із середини, немов пригрілося біля мене м’якеньке муркотливе кошеня.
І все нагадує про емоції. Їх було так багато! І вони всі такі різні, що, здається, це найвищий ступінь моїх почуттів за такий короткий проміжок часу.
Тут моя мужність. У колі цих людей. І коли я розгубила всі свої опори, то зовсім забула покликати котрогось із них. Заявити про те, що турбує.
Моя свідомість тримається на трьох стовпах, один з яких є дружба. І він все міцнішає і міцнішає, набираючи наснаги і розквітаючи, немов та тендітна рослинка, завдяки простому збігу обставин, завдяки тому, що я повірила у краще і пішла у правильному напрямі. А хто мені його підказав?
Цього року я не хотіла осені, немов передчуваючи довгі заливчасті її розмови з темними хмарами, її перші приморозки, її невблаганність до зими, її останній листок. Але я забула про те, що наші обігрівачі – це згадки. Згадки про минуле, немов пічки, зігрівають нас і дають те, чого немає насправді в реальному часі і просторі.
Я спираюся на минуле, не дивлячись у невизначене майбутнє. Не ворожачи, що там буде. Але вдячна за те, що було.
Тут моя міць. В цих особисто моїх спогадах. Їх ніхто не вкраде і не посягне на них. Вони – одне з найцінніших джерел для роздумів. Один із найглибших сенсів, що закладений десь у глибинах пам’яті. Тому, коли я втрачаю себе, я пригадую, якою я була, і стараюся відтворити свою сутність за цим нарисом.
<!– wp:spacer {“height”:”50px”} –> <div style=”height:50px” aria-hidden=”true” class=”wp-block-spacer”></div> <!– /wp:spacer –>
Крістіна Юрченко, 18 років, м. Дніпро
З дитинства мені подобаються художнє мистецтво та література, тому згодом моїми головними захопленнями стали живопис та поезія.
Зараз я навчаюсь у коледжі і мрію про втілення своїх креативних ідей в архітектурному проєктуванні та дизайні інтер’єру.
Також я беру активну участь у розвитку студентських ініціатив у нашому місті, є членом ГО «Студент Дніпра», проходила практику на каналі «Дніпро TV» як журналіст-початківець.
За свою активну діяльність та вагомий внесок у розвиток молодіжних ініціатив у цьому році отримала іменну стипендію міського голови активній молоді імені О. Поля. Сподіваюсь, усі мої мрії в майбутньому здійсняться і я стану відомою архітекторкою, через мистецтво надихатиму людей і робитиму цей світ яскравішим і кращим.
Хто в серці носить УКРАЇНУ…
Колись у дитинстві світ здавався мені таким великим, навіть безмежним, нескінченним, і неймовірно добрим. А зараз увесь світ – як маленький томик «Кобзаря», який ти дістаєш з-під завалів зруйнованого будинку. Він брудний, весь у сірому попелу, зі злегка обвугленими сторінками, на яких ховається істина, гірка, усіма забута правда… Білий колір сторінок дивує чистотою. Я не хочу псувати цю чистоту своїми чорними закривавленими пальцями, тому читаю подумки, з пам’яті, як молитву. Здається, усі слова розлетілися світом, а тепер починають злітатись назад, повертаючи мене до життя…
Не знаю чому, але під час масованих ракетних обстрілів я завжди читаю вірші. І це мене заспокоює. Сьогодні це Шевченко – безсмертний поет моєї багатостраждальної країни.
Ніколи й подумати не могла, що буду читати твої вірші, Кобзарю, ховаючись від російських ракет у темних стінах бомбосховища; у коридорі, коли вибухи застали зненацька, ще до оголошення повітряної тривоги; у підвалі коледжу, який облаштували як тимчасове укриття і де ми з одногрупниками тепер проводимо часу більше, ніж у навчальній аудиторії. Іноді я читаю тебе, коли не можу заснути. Знаєш, дуже виснажують ті ночі, коли летять «шахеди», а наші хлопці їх до ранку збивають. Після таких ночей я ще довго не можу спокійно спати, бо цей страх очікування неминучого завжди поруч. І я лише думаю: «Швидше б уже, швидше б уже закінчилось це все».
У такі хвилини мені цікаво, а чи був би ти, Тарасе, іншою людиною, якби народився у мій час? Чи став би ти президентом, політиком? Чи, може, став би волонтером і збирав на дрони для ЗСУ? Чи все ж залишився б поетом і прокладав би свій шлях через віртуальні простори соціальних мереж, де слово здатне швидше з’єднатись із серцем читача? А про що б ти написав, сидячи поруч зі мною і слухаючи вибухи? Я знаю, твоя душа кричала б від болю, як зараз кричить моя. І кожна ракета, що поцілила в будинок, де живуть українці, руйнувала б і твоє серце. Твоя душа, поранена усвідомленням сучасних реалій, вбирала б біль і страждання сотень, тисяч, мільйонів українських дочок і синів і пролилась б страшним гнівом на голови тих, хто знищує мою країну.
А можливо, тобі б довелося боротися за рідну землю не лише словами… Цікаво, чи пішов би ти добровольцем на фронт, як мій тренер Порубай Сергій Васильович, який фактично замінив мені батька, бо свого я не знала? Чи залишив би свій слід на полі бою, на шляху до перемоги і свободи? І чи повернувся б з війни живим?.. Повернувся б! І я впевнена, що Сергій Васильович теж повернеться, бо я вірю в мужність і жертовність кожного українця заради майбутнього нашої Батьківщини до останньої краплі крові, до останнього подиху…
«Думи мої, думи… Лихо мені з вами…» Я сиджу і слухаю цю пісню на повторі. А війна триває. І знаєш, мій поете, ти дійсно зараз воюєш разом зі своєю країною. Твої вірші летять на голови окупантів, розлітаються на сотні скалок, досягаючи цілі. І хоч ти народився не в мій час (але й у не менш тяжкий і не менш буремний) – ти живеш! Бо твоя поезія живе в наших серцях!
Знайома з дитинства, надихає, пробуджує почуття гордості та віри у свій народ. Твій образ оберігає кожного воїна, як ікона, бо попри сотні років, що минули, твоє золоте слово сіє в душі кожного українця зерно віри у щасливе і вільне життя, яке неодмінно настане для кожного, хто в серці носить Україну!
Петро Греб, 16 років, рідне м. Бердянськ Запорізької області (місце проживання – с. Славське Львівської область)
є озвучена презентація на ту ж тему – вставити в кінці обкладинку та кюар-код
Я народився і виріс у чудовому українському місті Бердянську. До 24 лютого 2022 року я був звичайним школярем, який багато мріяв, навчався, відвідував фітнес-зал, а головне – насолоджувався дитинством. Але того дня я враз став дорослим, почав спілкуватися українською мовою й змушений був змінити місце проживання, бо моє рідне місто з 28 лютого в окупації.
Я не шкодую, що опинився в казковому карпатському містечку Славське. Але мені не вистачає мого улюбленого моря, смачної камбали чи бичка.
Я добре вчусь, люблю дізнаватися нове й багато подорожувати. А ще охоче беру участь у творчих конкурсах і навіть маю перемоги на всеукраїнському рівні.
Мрію повернутися додому, закінчити школу й присвятити себе ІТ-індустрії, розвивати рідну державу.
Коли завжди випадає щастя…
Коли почалася війна… Сьогодні більшість людей України так почала б свою розповідь про той трагічний і страшний день 24 лютого. Хтось одразу потрапив під обстріли, хтось, на жаль, у засвіти, хтось, зібравши найцінніше, що мав, намагався виїхати з окупації, навіть з України, розраховуючи втекти від війни. І їхав фактично в нікуди.
Ми залишалися в Бердянську, у який вже на четвертий день вдерлися «визволителі». Щохвилини були поруч з окупантами. І щодень ризикували, щодень боялися за себе й рідних, допомагали, чим могли, біженцям з Маріуполя. А потім почали схилятися до того, що треба виїжджати. Щоправда, стримувало те, що в соцмережах раз у раз з’являлися повідомлення, як окупанти часом розстрілюють машини на блокпостах. Особливо вразила звістка про мешканця одного з сіл, фото якого облетіло всі новини, як він із цигаркою в зубах голіруч переносить з дороги на узбіччя міну. А за кілька днів у їхню машину поцілили орки з РПГ й перетворили всіх пасажирів на місиво… Ні, вони не знали про цього чоловіка, зробили це ще на під’їзді до блокпоста.
Нам доводилося приймати закони нових «хазяїв життя». Це було нестерпно, а ще й після того, як окупанти почали хапати українських патріотів і кидати «на підвал», катуючи струмом публічних людей, вибиваючи з них згоду на запис відео про те, як вони з радістю чекали «руський мир». Т. Тіпаковій, яка впродовж місяця організовувала в місті мітинги протесту, після перебування в катівні довелося-таки розповісти про свою «любов», а потім вона все ж змогла виїхати й робить сьогодні все для звільнення міста.
Директор туристичної фірми «Темеринда» В. Шевченко, який допомагав на акціях протесту, після жахливого катування теж зумів вибратися з міста, одразу пішов у військо, щоб помститися нелюдам. Та, на жаль, його забрали небеса.
Мій батько – публічна людина, директор першої української школи. А бабуся – ще більш публічна, бо довгий час працювала завідувачкою МІСЬКВО, була депутатом багатьох скликань. В окупантів на таких людей свої плани. Їм же потрібно вербувати колаборантів для відкриття російських шкіл. І мої рідні були для них бажаною мішенню…
Ми зважилися виїжджати. Це було складно, надто складно. Орки постійно чіплялися на блокпостах до батька, змушували показувати всі речі, документи, а він надавав їм їх разом зі страшним свідоцтвом про смерть мами, і тоді вони все ж таки нас відпускали… І так 21 блокпост… Було дуже страшно, коли в одному з населених пунктів один з «визволителів», наставивши дуло автомата, наказав негайно зачинити всі вікна, а інший просто почав тренуватися у вправності зі стрільби по невидимих мішенях в полі.
Та коли ми побачили під Оріховим український прапор, усе забулося, вибігли з машин, обіймалися, цілувалися і… плакали. Уперше від початку війни плакали: від радості, що ми на волі.
Ми не знали, де зупиниться війна. Тому тато віз нас із сестрою на захід. Рятував генофонд, як сьогодні кажуть. Ми думали, місяць – другий і повернемося додому, у рідний Бердянськ. Та цей місяць – другий, на жаль, надто затягнувся. Часом мені, 16 річному юнакові, якому вже багато довелося побачити й пережити, здається, що це ніколи не закінчиться, але я жену від себе ці думки і вірю, що все мине, що ворог не такий уже й нездоланний. Знаю, що ЗСУ круті й незламні. І чекаю на Перемогу, на повернення додому… Але так важко бути не вдома. Так бракує теплих зустрічей нашої великої дружньої рідні в бабусі, в її будинку, який я малим називав «мій рай»…
Я дуже переймаюся станом бабусі. Розумію, що ми з татом і сестрою ще молоді, у нас усе життя попереду, ми зможемо десь пустити корені й вибудувати своє майбутнє, якщо… (жену від себе безнадію). А бабуся? Як їй у такому віці залишити дім, у якому була щаслива дитиною разом із найкращими батьками, а потім із власними дітьми, створюючи родинний затишок, огортаючи все любов’ю? Як їй виїхати в нікуди, залишивши дім, могили рідних, не маючи надії на повернення? Відірваний від дерева листок не приживеться. Я дивлюся на неї, коли ми приїздимо зараз до старенької, бо вона живе з родиною доньки за 30 кілометрів від нас, і відчуваю, як нестерпно їй болить життя на чужині. Думками вона завжди там, у рідному домі. І чим розрадиш, чим допоможеш людині, у якої окупанти забрали все, визволили від щасливої, спокійної, гідної старості, прирекли на повільне нестерпне згасання?
І все-таки доля дарує нам щасливі моменти.
Моя історія – про сльози. Сльози радості під час війни. Хіба таке буває, заперечить хтось. Тепер я точно знаю, що буває… Ми їхали до бабусі, зліталися до неї 24 вересня звідусіль, як раніше в її будинок. Ще б пак, адже в неї сімдесятиріччя! Ми не могли залишити її саму в такий день. І ця поїздка принесла нам стільки щастя й незабутніх вражень, що довго грітимуть душу нам усім.
Моя історія про незламність духу українців, їхню людяність, любов до ближнього. Про те, що неможливе може стати можливим. Що навіть у такий час треба піклуватися про рідних, особливо літніх. Що сльози від щастя також мають місце на війні. Я бачив їх в очах бабусі, в очах рідних і близьких мені людей, в очах учителів, що приїхали привітати свою наставницю (бабуся – заслужений працівник освіти України). І те, що в такий день до неї поспішало стільки людей – найкраще свідчення любові й поваги.
Так складно знайти, що подарувати літній жінці. Здається, вона так мало потребує. Хіба що миру й повернення додому. Але в цьому ми безсилі: іде війна, жорстока, кривава, безжальна, а наш Бердянськ і досі в окупації. Але найбільшим подарунком для бабусі було вже те, що ми зібралися в неї. Вона навіть не сподівалася на це. Тому, побачивши всіх, плакала з радості, тож ми навіть почали хвилюватися за неї.
А коли колишні колеги витягли яскравий пакунок і бабуся розгорнула його – здивуванню всіх не було меж. Там був… великий кубик, на гранях якого красувалися світлини із щасливого довоєнного життя нашої родини. Він був так майстерно зроблений, що розкладався все на нові й нові грані-світлини. Бабуся згадувала щасливі моменти і плакала від щастя. І рідні плакали разом із нею. Так багато забрала у нас війна!
Той магічний кубик – це промінчик щастя, це пам’ять, це надія. Тепер бабуся щоденно може обертати його різними гранями. І щоразу випадатиме ЩАСТЯ. І вона завжди буде подумки з нами, летітиме на хвилях пам’яті в прекрасне далеке минуле, наснажуватиметься згадками.
А я тепер точно знаю, що бувають сльози від радості, що навіть у найскладніші періоди життя треба пам’ятати про близьких, намагатися дарувати їм щастя, особливо в темному світі хаосу війни.
Карина Прокопенко, 13 років, м. Лиман Донецької області
Я з містечка Лиман, яке у 2022 році пережило окупацію та деокупацію, яке до цього часу перебуває в зоні активних бойових дій.
Вимушена була виїхати до іншої громади Донецької області та навчатися у своєму закладі освіти дистанційно (на жаль, наш заклад освіти був зруйнований на початку війни). Продовжую спілкуватися з однокласниками онлайн. Активно працюю над самовдосконаленням: люблю читати, перемагаю в конкурсах ужиткового мистецтва, маю проби пера в поезії, де намагаюся викласти найсокровенніші думки та мрії. Прикладом сили волі й стійкості для мене завжди була Леся Українка, яка мала дух непокори, волелюбства, зневагу до труднощів і втоми. Пишаюся своїми земляками, захисниками України. Вірю, що ми гідно пройдемо випробовування і переможемо ворога.
Я хочу… бути
Не хочу вибухи більше чути,
Гуркіт танків і мінометів,
У підвалі спати, у сні забувшись,
Згадавши дитинства кращі моменти.
Я не пробачу кляту орду
За покалічене місто, за сльози й біду.
Ворожі злочини запам’ятаю,
Життєві труднощі теж подолаю.
Науку Лесину приміряю:
«Я в серці маю те, що не вмирає».
Врятує світ духовність і краса,
Нескореність народу – перемога зла.
У мріях – друзі з учителями
Стояти на ґанку нової школи.
Війни не буде більше ніколи,
А буде небо мирне над нами.
З веселим сміхом сходами вище,
Пташкам – зернятка у годівничку.
Я хочу жити так, як раніше,
Читати не в ноутбуці книжку.
Ні сліз, ні горя не буду чути…
Я хочу жити… Я хочу… бути.
Бути щасливою у вільній країні.
Добра й Перемоги тобі, Україно!
Кіра Бабалік, 14 років, рідне с. Янтарне Донецької області (місце проживання – м. Кам’янське Дніпропетровської області)
Два роки тому світ навколо мене змінився назавжди. Я вимушена була покинути свою домівку, все, що мені було таким рідним і любим. Моя дитяча душа відчула важкість війни, але вона не зламалася. Війна навчила мене цінувати кожен момент, кожен день. Навчила любити життя, навіть коли воно здається втраченим. Я вірю, що краще майбутнє можливе, навіть якщо зараз все здається безнадійним. Я ‒ сильна духом українка, вірю, що настане той день, коли повернуся додому, коли мир повернеться до наших сердець.
Віра ‒ наш щит
У моїх очах відбилися ті дні,
Коли земля здригалася від болю,
Коли крізь дим і вибухи в вогні
Не втратили ми відвагу й волю.
Плакали стіни, палали будинки,
Все зруйноване довкола знов.
Але в серці квітнуть спогади-уривки,
Не вгасають ні воля, ні любов.
Я бачила сльози в маминих очах
І чула, як плаче небо над землею.
Та знаю, що в серці вогник не зачах
І ми зростем під мирною зорею.
Я чула вибухи, свист куль зловісний,
Але горить в душі вогонь надії чистий.
Сіре місто, порожні двори,
Та я малюю сонце серед мари.
Зберу я друзів, разом будемо співати,
Про мирний час, де небо буде грати.
Де діти бігатимуть по полю без страху,
Де кожен ранок – без війни і плачу.
І ніщо не зможе нас зламати,
Хоча те горе довго будем пам’ятати.
Ми переможем, ми здолаєм все,
Що біль, розлуку і нещастя нам несе.
І хоч ще сонце сяє крізь руїни,
У серці моїм віра жива.
Хоч уночі ще чутно стогін нашої країни,
Я знаю, що прийде щаслива весна.
І всі розірвані дороги заживуть,
І без вогню світанки знов засяють.
Ми разом силу й віру знайдем тут,
І кращі дні для нас настануть.
Віримо: наша Україна буде жити,
І ми її зумієм відновити.
Майбутнє наше – краще за всі яскраві сни,
Бо ми діти сильні духом славної землі!
Софія Собко, 16 років, м. Тростянець Сумської області
Коли мені було десять років, я спробувала написати свій перший вірш. Саме з того моменту я зрозуміла, що поезія може бути моїм способом вираження себе, своїх думок та почуттів. Кожен раз, починаючи писати щось нове, я поринала у свої думки та спогади, щоб передати те, що відчуваю.
Зараз мені 16 років, і я досі захоплююся літературою, вдосконалюю свої навички, шукаю нові способи передати власні думки та емоції. Моє захоплення творчістю продовжує зростати, і я сподіваюся, що зможу далі розвиватися в цьому напрямі, зворушуючи та надихаючи інших.
Війна. Моя історія
Моя історія почалася зі слова «війна». Спочатку воно звучало для мене як щось далеке та незнане, але в один момент усе стало страшною реальністю. Війна залишила свій кривавий слід у душі кожного, хто відчув її на власній шкірі, зраненим серцем. Сьогодні таку історію мають усі українці, які кричать на весь світ про біль та страх, просячи допомоги зупинити монстра, припинити цей жах смерті!
У мене теж є своя історія…
Усвідомлення того, що розпочалася війна, прийшло до мене несподівано о сьомій годині 24 лютого 2022 року. Проснувшись від сирени за вікном, я відчула деяку збентеженість та хвилювання. Однак коли запитала батьків: «Що відбувається?» – отримала таку відповідь, яка раптово перевернула моє світосприйняття: «Війна почалася». Ці слова вразили мене до глибини душі, залишивши болючі рани в моєму серці. У той момент я відчула невимовний страх і хвилювання за свою родину, особливо за молодших братів і сестер. Навіть не уявляла, як їм сказати про це, як вони приймуть цю ситуацію. У той момент я зовсім не знала, що найстрашніше ще попереду.
24 лютого ввечері ми дізналися новину, яка кинула мене в жах ще сильніше: у моє місто заїхали російські танки, і ми всі опинилися під окупацією. Потім почулися перші вибухи, і я по-справжньому відчула страх. Моя родина велика. На мене дивилися стомлені оченята моїх менших чотирьох сестричок та п’яти братиків. Боляче було бачити маму, яка горнула нас усіх до себе, а душа боліла ще за трьох, старших. Мої два брати з першого дня повномасштабного вторгнення захищали нашу країну, а сестричка, будучи курсанткою університету повітряних сил імені Кожедуба, залишилася в Харкові під обстрілами. Отже, вся наша родина опинилася в жахливій ситуації, хвилювання були такі сильні, що здавалося ось-ось вискочить серце.
Для мене та моєї родини день 24 лютого нагадує про цінність кожного моменту життя, оскільки в будь-яку хвилину все може змінитися чи навіть зупинитися. Війна – це боротьба за виживання. І те, що довелося пережити нам та нашим землякам, важко передати словами.
Кожен день в окупації був як страшний сон, який ніколи не закінчувався. Перші декілька днів, доки були інтернет і зв’язок, я могла дізнаватися хоч якусь інформацію про те, що відбувалося в місті. Новини були невтішні. Просто уявіть, як холоне тіло, коли ти дізнаєшся, що десь недалеко, на привокзальній площі, сидить російський снайпер та розстрілює все і всіх: людей, автомобілі, будинки, просто все, що потрапляє в його поле зору. Щодня надходили новини про загиблих, були такі, хто зник безвісти. Нам, мирним людям, не вкладалося в голові, що таке могло бути. Здавалося, що це якийсь жахливий сон, що прокинусь – і все мине, повернусь у світло…
З часом вибухи за вікном ставали все частішими, а зв’язок, інтернет та світло почали зникати. Кожної ночі мама будила нас з тривогою в голосі, і ми всі разом спускалися до підвалу нашого будинку. Цей жах не обмежувався лише нічними обстрілами, вибухи лунали і вдень. Пам’ятаю, якось обстріли почалися раптово. Вибухи були настільки потужними, що навіть вікна в нашому будинку почали трястися. Не тямлячи себе, ми бігли в підвал, діти плакали, а мама трималася в молитвах. Пізніше виявилося, що це була атака ракетами, і одна з них влучила в сусідній будинок. На щастя, ніхто з людей не постраждав, але страх, який відчула моя родина, залишився в нашій пам’яті назавжди. У той час у мене була лише одна мрія: вижити, вижити і повернутися в те колишнє спокійне та щасливе життя.
Ранок 7 березня. Весна. Живе надія, що все скоро закінчиться. Не судилося… Цей день став найчорнішим для моєї родини. Він приніс нам страшну новину, яка змінила наше життя назавжди, без вороття в минуле. Ми дізналися, що загинув мій старший брат Ігор. Для мене він був утіленням доброти, оптимізму, сміливості. У мирний час він жив як герой, і помер Героєм, захищаючи Україну. Ігор загинув під Харковом від авіаудару 6 березня 2022 року. Цілий день ми не могли стримати сліз. Мамине горе було безмежним, вона плакала безперестану. Постарішала й почорніла від горя. Найстрашніше було те, що ми не могли його побачити, похоронити, попрощатися. Перед моїми очима постійно поставала остання наша зустріч: новорічні свята, його подарунки, весела усмішка, мрії про майбутнє…
Пробувши три тижні в окупації, нам все-таки вдалося виїхати до Польщі. У нас було все: захист, турбота, ми зустріли гарних людей, але спокою душі ми не мали, бо в Україні війна, там залишилися рідні та могила Ігоря. Мамине серце невпинно боліло, вона постійно плакала, її думки були біля могили сина. Після семи місяців перебування за кордоном ми вирішили повернутися додому. Нарешті побачили рідне місто Тростянець, розташоване в Сумській області, яке після місяця окупації звільнила 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр». Я була дуже рада поверненню, хоча їхати й дивитися на зранене, зруйноване місто було важко. Багато лиха нароблено тут, постраждав і наш будинок.
Після повномасштабного вторгнення життя моє та родини кардинально змінилося. Те, що нам довелося пережити, навчило нас цінувати кожну хвилину свого існування, оскільки невідомо, коли і як воно може закінчиться. Страшні уроки цієї війни я запам’ятаю назавжди. Життя зазнало змін, але ми не здаємося, продовжуємо жити, рухаючись уперед. Сьогодні ще йде війна, гинуть люди, летять ракети над моїм містом, але ми віримо в наших воїнів, віримо в Перемогу, яка неодмінно буде. Я часто уві сні бачу брата, який словами Тараса Шевченка звертається до мене: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Дмитро Бокша, 15 років, с. Радьки Полтавської області
Я нащадок великого козацького роду! Виріс у дружній сільській багатодітній родині. Батьки привчали любити все українське: мама – вишивати хрестиком рушники, ікони, співати, тато – рано вставати й виконувати чоловічу роботу по господарству. Тому будь-яка праця мені не страшна! Але найбільше подобається колекціонувати історичні речі.
У спадок дістався мені будинок від прадіда. У ньому планую зробити музей української культури. Уже маю багато цікавого: керамічні вироби, посуд, плетені кошики, старовинні монети тощо.
Коли я продовжив навчання в міській гімназії, переконався, що потенціал моєї мрії невичерпний… З’явилося багато друзів, які підтримують високу ідею і надихають мене на творчість. Отже, попереду – успіх!
Тієї ночі не спалося… Упав горілиць під гіллястою грушею і дивився в небо. Уперше побачив, як плакали зорі… Вони не мерехтіли, як завжди, поховали свій лиск і, здавалося, зібралися докупи й нависли наді мною. Я заплакав разом із ними. Заплющив очі й відчув ніжний дотик невідомої втіхи… Кудись туманними клубками відпливли хмари й закрили собою мутний погляд місяця-молодика. Як хотілося в ту мить попливти туди, за ними, сховатися за димовою завісою нічного неба…
Тільки сплющив очі – аж тут він! Дядько Іван! Веселун і жартівник! Хурделить зима, дітвора з санчатами поспішає на гірку. А він випередив усіх – і вже летить щодуху, аж сніг іскриться! Он заходить з іншого боку: військово споряджений, із рюкзаком, який ще з 2014-го лежав напоготові… Вибігає з хати бабуся, по-материнськи благає не йти на війну. В її голосі чути невимовний біль і страждання, відчуття горя, зневіри, відчаю… Яка ж вона слабка перед мужністю Івана! Пішов… Перекинув через плече рюкзак, поклав ключі від рідної хати, поглянув востаннє у своє мирне життя і рушив у чорну безодню…
І насниться ж! Кинуло в холодний піт. А навколо, в обіймах темної ночі, спочиває все живе. І тільки вразливі сни жалять душу своєю загадковістю, і ти відчуваєш її щемливий зойк…
Біль не вщухав. Я до ранку дивився у небесну безвість і все шукав, де ж там душа мого дядька Івана, що полинула на сповідь до Бога…
Уже давно проспівали треті півні, почало сходити сонце… Пора й до роботи, допомагати батькам. А сімеєчка в нас чималенька! Чотири рази до хати прилітав лелека! Мене він приніс першого! Шістнадцятий рік йому дякують батьки, бо вдався я проворним і слухняним. Що скажуть – виконаю, ще й меншу сестричку навчу й допоможу. Двоє менших братиків дивляться на нас та й собі біжать. Ми й їм роботу знайдемо! Ледачих у сім’ї немає.
Повагом заходить до хати мама – Берегиня родинного вогнища… Для нас вона – свята! Як завжди, в руках відерце, повне запашного теплого молочка. Воно парує і піниться. То наша корівка щоранку «пригощає» усе дитяче товариство.
Я звик бачити маму веселою й усміхненою. Як же личить їй той життєвий оптимізм! Вона передає свій позитив нам: защебече, як горлиця, пожартує, підбадьорить і покличе до столу. А ми – миттю!
Сьогодні вона не така… Засмучене обличчя… Відблиск пекучого болю бачу в її очах. Погукала тата й щось показала в гаджеті…
Ми, малі, мовчки спостерігаємо, чекаємо, що буде далі. Не втручаємося (дисципліна – закон!). Чуємо лише страшні вибухи, плач, благання й нелюдські крики.
Обличчя тата враз змінилося. У розпачі мама втратила терпіння і дала волю сльозам… «Візьмемо ще трьох до наших? Упораємося?» – одне, що почули. Відповідь пролунала відразу: «Звичайно! Ми все зможемо!» – сказав тато. Аж тоді дорослі повідомили нам, що побачили страшне відео, де показано, як ворожі нелюди підірвали пологовий будинок. Маленькі дітки помирали в пекельних муках або залишилися сиротами без батьківського піклування. Скільки пам’ятаю свою маму, діти для неї – понад усе! Вона ними живе, ними дихає, ними радіє… Це її доля, її скарб, її щастя…
Тільки-но повідомили, що створена програма «Дитина не сама», батьки пройшли навчання і дізналися про патронатну сім’ю. Пам’ятаю день, коли нарешті зателефонували й запитали, чи візьмуть на виховання чотирьох діток, з яких одна дівчинка з ДЦП. Без роздумів – згода! Уявляєте: нас четверо і ще стільки ж прибули в родину! Весело! Але ми не розгубилися. Стали друзями, помічниками. Звичайно, були всі рідними. До кожного – індивідуальний підхід! Я інколи думаю: що споріднює людей? Мама говорить: «Тільки добро! Це та безкорисна сила, перед якою скресає крига, це той ковток цілющої води, який тамує спрагу, це та іскра, яка осяває життя…»
Мамо! Але ж не всі сіють добро! Пригадав, як багато друзів почало оминати нашу оселю, яка стала прихистком для тих діток, позбавлених батьківського піклування. Потай шепотіли, насміхалися, пліткували… Навіть деякі родичі нас не зрозуміли. Байдуже! «Чужих дітей не буває!» – говорить завжди мама. В її голосі відчувається переконливість і впевненість. Та я ж розумію, як їй нелегко. Якби ви побачили її руки! Засмаглі від пекучого сонця, вони не знають утоми. Скільки роботи виконали і продовжують священно діяти! Для них немає канікул, не вдягали коштовних прикрас, не вилискують нігті декоративним глянцем… Але ніякі інші не порівняються з ними! Тато часто пригортає їх до серця і каже, що мамині руки найкращі у світі! А ми всією дитячою ватагою підбігаємо, торкаємося їхнього тепла – і враз пронизує магічна сила материнської любові. Дивляться на все те дітки, що стали жити в нашій родині, та й собі летять відчути той незабутній дотик ніжності…
Скоро обов’язково створю свій музей материнської слави! Уже над цим задумом працюю. Батьки допомогли викупити сільську хатину. Зараз там у національному стилі проводяться роботи, проєктую, добираю дизайн. Поглиблено вивчаю історію свого краю. Уже маю чимало цікавого матеріалу.
Мужня жінко! Сило духу нашого українського роду! Навіть війна безсила перед твоєю непохитністю! Не залякати тебе труднощами! Ти даєш життя, у тобі – непереможність і вся неземна любов!
А в душі – голос маминої сповіді: «Моє щастя – у вас, діти… І дякую Богу за той невичерпний материнський потенціал, що живе в моєму серці…».
Оживає день… Заворушилось у природі… Світло обіймає село…
Поволі пролітають лелеки… Озираються. Ви куди? Знову до нашої хати?
Вікторія Галівець, 16 років, рідне м. Маріуполь Донецької області (місце проживання – м. Дніпро)
Я є частиною покоління юних українців, які, незважаючи на всі труднощі війни, вистояли і продовжують удосконалюватись заради своєї країни. Будучи двічі переселенкою, я не втратила віри у світле і переможне майбутнє. Про це моя історія.
Наразі я є ученицею 10 класу Маріупольської спеціалізованої школи № 66. Навчаюсь дистанційно і беру найактивнішу участь у житті школи.
Різноманітні олімпіади і конкурси різних рівнів, конференції, круглі столи і дискусії на наукові теми вже стали частиною мого шкільного життя. Сьогодні я хочу розповісти свою історію незламності і надихнути інших на нові перемоги своїм позитивним прикладом.
Сильні духом IN-UA
У наш час, коли вогонь війни обпалює землю, Україна стоїть на роздоріжжі епох. Це час, коли звичайні люди стають героями, маленькі дії перетворюються на великі вчинки. Отже, я почну розповідати свою історію втрат, яка зробила мене сильною та незалежною особистістю.
Моя історія починається в українському місті Донецьку. Місто, яке привітно та щиро зустрічало працьовитих шахтарів та металургів. Але тіні війни швидко вкрили місто, як чорний попіл, перетворивши моє рідне місто Донецьк на поле бою. Моя родина не мала іншого вибору, окрім як залишити рідне та колись комфортне й затишне місто. Відірвані від свого коріння, втративши все набуте, ми тікали від війни. Шукати свій куточок ми поїхали до міста Маріуполя, який став для нас прихистком надії.
Маріуполь став моїм новим домом, де серед морських просторів і свободи я вже у зрілому віці віднайшла надію та сили рухатися далі. Маріупольська школа № 66 стала для мене дуже рідною, тут я познайомилася з надзвичайними людьми, які були зі мною та підтримували на цьому нелегкому шляху. Але щастя не тривало довго. Ті, хто ховалися в темряві знов вийшли з тіні, і ось я вдруге втратила все що мала… Друзі, школа, затишний будинок, безпечне небо, спокій… Маріуполь… Спогади про місто в моїй душі викликають біль і гордість одночасно. 86 днів оборони! Ти не вистояв, але мужньо боровся за свою свободу! Я ніколи не забуду, як похмурим лютневим ранком ми під обстрілами усією родиною поспіхом збирали речі та залишали рідну домівку. Звідси, із глибини втрат, розпочинається моя розповідь про силу духу, яка не зламалася і не зламається ніколи.
У той час, коли здавалось, що все втрачено, наймудрішим рішенням моєї родини було продовжити моє навчання в рідній Маріупольській школі № 66, онлайн. І я твердо вирішила, що зроблю все можливе для свого щасливого майбутнього в нашій країні. Перш за все здобуду якісну освіту. Тому протягом цих двох воєнних років я намагалася брати найактивнішу участь у життя школи. Найбільшим досягненням цього періоду стала участь у конкурсі-захисті наукових робіт МАН у секції «Українська література». Виступаючи з доповіддю, я відчувала, що моє наукове життя – це мій опір всім тим, хто двічі забрав у мене рідний дім, хто намагається посягнути на українську культуру, освіту й ідентичність. Це мій внесок у перемогу, в майбутнє нашої країни!
Серед руїн і попелу війни я віднайшла в собі сили жити, ба більше, це надихнуло мене розпочати власний шлях у написанні літературних творів. Тому хотіла б завершити свій твір власною поезією:
Моя Україно, ти – серце в долонях,
Твій прапор під небом як світла зоря,
Ти дихаєш вітром на вільних просторах,
І сила твоя – це козацька земля.
Звитяга і гордість у кожному слові,
Народ твій незламний, як криця міцна,
У злагоді жити, любити з любов’ю –
Це наша мета, наша доля одна.
Коли вітри буремні ламають хмарини,
Стоїш непохитно, як камінь в борні,
Бо дух твій незламний і чистий, країно,
Моя Україно, ти вічно жива!
І сонце засвітить над рідним краєм,
Розквітне волошками наше життя,
З тобою ми разом, і точно ми знаєм:
Україна – це єдність і мрія свята!
Наталія Романівська, 19 років, м. Долинська Кіровоградської області
Я проживаю в чудовому містечку Долинська, розташоване в Кіровоградській області. Навчаюся в коледжі. З початку війни пишу патріотичні вірші на підтримку наших захисників і захисниць та розповідаю їх під час проведення патріотичних акцій та заходів. Я юний волонтер в Кіровоградській області. Займаюся волонтерською роботою з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Разом з маленькими друзями ми малюємо і передаємо малюнки нашим захисникам – це потужний спосіб висловити свою підтримку військовим, які захищають нашу країну.
Перемога обов’язково буде за Україною!!!
Війна… Усього слово. Війна… Скільки болю несе в собі це слово! Війна… Це дуже страшне слово чорного кольору. Війна… Це щось неприродне, жорстоке, божевільне. Вона враз перекреслила все моє життя та мрії. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато друзів, планів на майбутнє, але в один момент все змінилося… 24 лютого 2022 року сталася біда. В нашу неньку Україну прийшли злі підступні вороги, які руйнують мою Батьківщину. Це не просто війна за територію, це війна за можливість існування та розвиток нашої незалежної України. Кожен українець відчув на собі тягар війни та відповідальність за майбутнє нашої країни. Кожен із нас знаходить свій спосіб зробити внесок у велике діло захисту своєї Батьківщини. Хтось відстоює нашу землю зі зброєю в руках, хтось допомагає волонтерством, збираючи гроші, відправляючи ліки, одяг та продукти на передову. Я як юний волонтер Кіровоградської області допомагаю військовим, залучаючи дітей до створення виробів, малюнків та смаколиків. Після початку повномасштабного вторгнення я почала писати вірші про війну. Свою поезію присвячую захисникам України. Мені боляче усвідомлювати, як гинуть діти та наші військові. Своїми віршами я намагаюся відволікатися та надихати людей до віри в нашу Перемогу. Сподіваюся, що невдовзі війна закінчиться, і наш український народ буде назавжди вільний.Я навчаюсь у коледжі, здобуваю професію та долучаюся до проведення з представниками РТЦК та СП тематичних заходів: «Майбутня професія військового завжди актуальна».
Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни у світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати й прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Допомагаю шукати безвісти зниклих бійців. Мій батько – один із них. Зараз я не знаю, де мій тато, він вже два роки, як зник безвісти. Він пішов захищати нас від загарбників. Ми, його сім’я, вірили в нього й підтримували всім серцем. Його приклад воїна надихнув мене боротися та вірити у свою країну. Я сильна духом, тож вірю та знаю, що обов’язково знайду тата, тому й написала вірш «Тату».
Тату, я так хвилююсь, так чекаю,
І день, і ніч спокою не знаю.
Я так хочу дочекатися той час,
Коли ти повернешся до нас.
Щоб ти знайшов до нас дорогу,
Щоб повернувся ти додому,
Тихенько так роззувся,
Промовив: «Все маленька, я – вернувся!»
Ми сильні духом та ніколи не здаємося. Щотижня я долучаюся до проведення акції «Не мовчи – полон вбиває». Я вірю, що з нашою підтримкою та допомогою наші полонені захисники обов’язково повернуться додому, серед них неодмінно буде мій добрий, мужній, люблячий батько.
Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну. Наша нація незламна, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до рідної землі. Я – Українка, частинка нашої нації і дуже цим пишаюся. Війна наголосила на справжніх цінностях для кожного з нас. Ми навчилися співпереживати, підтримувати один одного. Ми стали людянішими, добрішими. Війна навчила кожного з нас цінувати час проведений з родиною, цінувати одне одного. Я вірю в нашу Перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття.
ТОМУ ЩО МИ СИЛЬНІ ТА НЕЗЛАМНІ УКРАЇНЦІ
Зоряна Грицик, 17 років, м. Дрогобич Львівської області
Я народилася в місті Дрогобичі на Львівщині. Закінчила з відзнакою ліцей № 16 імені Юрія Дрогобича, зараз здобуваю фах дизайнера у Дрогобицькому механіко-технологічному фаховому коледжі.
З дитинства я відвідую Зразкову літературно-творчу студію «Любисток», гурток образотворчого мистецтва «Палітра» Палацу дитячої та юнацької творчості. А ще майже 12 років займаюся в Народному ансамблі танцю «Верховинка» Народного дому ім. Івана Франка (художній керівник Богдана Кос).
Моя конкурсна робота присвячена випускнику нашого ансамблю Олегові Сливару, який після важкого поранення, реабілітації та протезування ноги поставив собі завдання повернутися на сцену і таки знову почав танцювати у складі рідного колективу.
Вальс на протезі
А ми ще, а ми ще повоюємо,
А ми ще, а ми ще потанцюємо!..
Ти металом зціли наші рани,
Бо ми – люди, ми – люди-титани.
(із пісні «Люди-Титани» гурту «Kozak System»).
Погодьтеся, чи не кожен із нас чув, як важко оговтатися військовим після участі в бойових діях. Кажуть, що побачене невідворотно змінює людей, впливає на їхнє фізичне та ментальне здоров’я. Багато хто мав змогу переконатися в цьому на прикладі рідних, друзів, які побували на передовій, а хтось і сам був на фронті. Чимало захисників України повернулися додому після важких поранень. Неймовірних зусиль для порятунку багатьох із них докладали медики й дістали з «того світу», хоч і досить високою ціною – наприклад втратою кінцівки чи органу.
Можна сказати багато про те, як важливо навчитися жити далі і знайти собі нове місце в тилу. Мені не раз довелося чути, як важко це зробити військовим, як їх неймовірно тягне назад, на фронт, і неважливо в якому стані вони зараз. Але не завжди є можливість повернутися. І всі ці мужні чоловіки та жінки знову вчаться жити як колись – не під звуки обстрілів і вибухи за декілька метрів від тебе, не в холодному окопі, а без постійного стресу та поруч із рідними. А ще знову згадують те, чим любили займатися раніше, до чого лежала душа…
Один із таких людей – дрогобичанин Олег Сливар. 12 років він був учасником Народного ансамблю танцю «Верховинка», який уже понад чверть століття успішно працює в Народному домі ім. Івана Франка у Дрогобичі. Спочатку – веселий, рухливий хлопчик, згодом – підліток, потім – юнак. Усе як у всіх. Хто ж міг передбачити, що в якийсь період часу його ім’я звучатиме на устах всієї України і навіть далеко за її межами, а пости та сюжети про нього опублікують безліч медіа!
До повномасштабного вторгнення росії на українські землі Олег служив у складі підрозділу Національної гвардії України в рідному місті. Із початком великої війни він потрапив на Донецький напрямок фронту і у свої 24 вже захищав Вітчизну від лютого ворога. На жаль, у листопаді 2022 року під час виконання бойового завдання потрапив під масований мінометний обстріл й отримав множинні осколкові поранення ноги. Евакуація була неможливою через щільний вогонь. Тож воїн сам собі вколов знеболювальне і скривавлений кілька годин чекав на допомогу. Коли пораненого нарешті доправили до лікарні, його життя висіло на волосинці…
Чи знаєте, наскільки сильною буває жага до життя та людська незламність? Цей чоловік пережив ампутацію ноги і клінічну смерть. За медичними нормативами прямий масаж має тривати, повертаючи до життя зупинене серце, 10 хвилин. Потім можна змиритися з втратою. Та Олегові пощастило: лікар не здався, викликав смерть на двобій і переміг! Після 30 хвилин масажу серце героя відгукнулося і знову забилося в грудях.
Коли воїн прийшов до тями, зрозумів, що у нього почнеться нове життя. У такі моменти здається, що воно розділилося на «до» і «після». І таким, як було «до», уже більше ніколи не буде… Та невже про те, що було, слід забути?
Що пережив і передумав Олег, коли усвідомив, що з ним сталося, як долав фізичний біль і моральний розпач – про те знатиме тільки він. Та в душі поступово проростав тонкий промінчик надії, щоб попри біль і втому знову відчути радість життя. І народився свідомий вибір: жити тут і зараз!
Придивився до себе, до того, що було в його житті, і світ знову став відкриватися перед ним у багатстві й величі. Скільки там ще незнаного, небаченого, прекрасного! Хлопця рятувала сила волі і, безумовно, Господня допомога, що не дала впасти у відчай.
Пам’ятаю, як у грудні 2022 року Олег Сливар завітав на благодійний концерт ансамблю «Верховинка». Тоді наш колектив організував збір коштів на реабілітацію та придбання воїну протеза з електронним коліном. Олег спілкувався з нами, дякував, усміхався, жартував. Але найбільше в моїй пам’яті закарбувалася фраза, сказана Олегом у мікрофон, про те, що він мріє і прагне ще хоч раз потанцювати на сцені з рідним ансамблем.
Наш Герой вірив у себе і силою цієї віри запалював інших. Так у нього повірила художня керівниця нашого ансамблю Богдана Кос і допомогла здійснити мрію: створила танець про незламність людського духу, де Олегові відводилася головна роль.
Попереду були численні репетиції. Не все вдавалося відразу, особливо підтримки. Та воїн і не думав здаватися. На постановку і шліфування хореографічної композиції пішло два місяці. Спеціально для танцю пошили костюми…
І ось настало 9 червня 2024 року. Наша «Верховинка» давала щорічний великий звітний концерт. Цього разу він був особливим, адже один із номерів – прем’єра танцю «Люди-Титани» за участю Олега Сливара. І танець вдався! Олег дотримав слова і затанцював! Переповнена глядацька зала Народного дому ім. Івана Франка у Дрогобичі довго аплодувала стоячи. У більшості – сльози на очах і мурашки по шкірі… Емоції переповнювали!
Мені пощастило не тільки бачити цей танець як глядачу, а й декілька разів танцювати з Олегом на одній сцені: під час репетицій, зйомки сюжетів, виступу… У цій композиції ти викладаєшся на повну, відчуваєш великий спектр емоцій – від радості до болю, що цей воїн знову танцює з нами. Це не просто гарна постановка, а й нагадування про важке сьогодення та Героїв, які віддають здоров’я й життя за наші спокійні дні, можливість навчатися і займатися улюбленою справою.
В інтернеті можна знайти інформацію про сильних людей, які долають виклики долі й демонструють звитягу. Думаю, що людина зазвичай не знає, який тягар вона може нести. Але, проходячи через складні випробування долі, її душа поволі повертається до себе, знаходить нові можливості. Небачені сили її відкривають певні обставини, часом випадок. Як прикро, що в нашій історії це пов’язане з війною…
«Ударимо лихом об землю» – давня порада ще з козацьких часів. Ця мудрість предків – у крові українців. Нашого Героя усіляко підтримують мама, сестра, кохана дівчина, родичі, друзі і, звісно, ансамбль «Верховинка». Я переконана, що тепер ще й уся Україна!
Своїми вчинками Олег Сливар подає іншим приклад мужності, незламності, наполегливості й сили духу. Але й це ще не все! На протезі з електронним коліном він вже встиг побувати в Антарктиці, побачити пінгвінів і навіть скупався там у крижаній воді на свято Водохреща. Незабаром наш ансамбль їде на Міжнародний хореографічний фестиваль у місто Пізаро (Італія). Переконана, що там наш Герой буде зігрітий любов’ю італійців, адже мова танцю на протезі не потребує перекладу.
Олег продовжує відкривати себе. Наступна мрія цієї Людини-Титана – стрибнути з парашутом. Знаючи його характер, не сумніваємося, що вона неодмінно здійсниться. Адже він любить життя у всіх його проявах і вірить у власні сили. Долати згарище долі важко, але на те ми й Народ-Титан, щоб перемагати. А такий народ неможливо здолати!
Вероніка Токар, 17 років, рідне м. Дніпро (місце проживання м. Краків Республіки Польщі)
Слово, моя ти єдиная зброє…
Народилася в Дніпрі, де і почався мій творчий шлях. У вісім, натхненна творчістю Ліни Костенко, склала перший віршик, у чотирнадцять за допомогою видавництва «Герда» видала першу збірку «Гомін серця».
Обожнюю малювати, грати на піаніно, вчити іноземні мови. В майбутньому після вивчення економіки в Ягеллонському університеті планую втілювати найсміливіші зміни вдома, аби допомогти у відбудові України. І тут мені допоможе слово.
Сталевий Захар «Беркут»
Переглядаю інтервʼю. На екрані – Людина, яка повернулася з позачасся. Горіла в земному пеклі. Багато втратила. Багатьох втратила. Самовільно заплатила високу ціну. Увесь гіркий досвід вилився в її розмову на непросту тему – військовий чин і перехід до нового життя «після». Втім, я усміхаюся, ба більше, – сміюся! Не зрозумійте мене неправильно – Герой на екрані теж сміється…
Талановита Марта Сирко в межах авторського фотопроєкту «Скульптурний», що задумом сягає паризького Лувру, висвітлює щемливі історії різних воїнів і їх родин. Вони в любові (так! саме в любові – це нас найбільше відрізняє від загарбників) намагаються отямитися після незворотного. Дізнаюся про діяльність фотографині, читаючи статті «Української правди», проймаюся сповна знімками і знаходжу серед них світлини Захара Бірюкова з позивним «Беркут». Військове імʼя відгукнулося в моїй свідомості, ніби грім, – спогади про Франковий шедевр, зокрема про Захара Беркута – одного з найулюбленіших героїв української літератури.
Яким я побачила нашого «Беркута» вперше? Без двох рук, без ноги, без ока, опіки, шрами, вухо, що не чує, – таке Тіло уособлює найглибші страхи, які одвічно вкорінені в кожному з нас на рівні інстинкту. Це Тіло вмить занотувало всю жорстокість війни і тепер кричить про звірство, на яке здатна інша особа, що має нахабність називатися людиною. Водночас воно вражає своєю красою і незламністю, а ще здатністю обрамлювати й нести велетенську Душу далі. Не мігши відірвати погляд, обрала його для своєї майбутньої серії малюнків «Шлях вільних». Історію можна писати і таким чином. Я зізнаюся: коли я чую слова «Україна» і «воля», ця Фігура постає в моїй уяві, позаяк вона і відображає найяскравіше сучасну Україну в тривалій боротьбі.
Зʼявляється незмірна жага зазирнути до внутрішнього світу сталевого Чоловіка, на чому ґрунтуються вся мужність і сила волі. Отож вертаюся до інтервʼю.
Служіння Захара Бірюкова розпочалося ще 2015 року, під час четвертої хвилі мобілізації. Юнак із хлопчачим ентузіазмом і відвагою не зміг залишитися байдужим і, попри спротив коханої, призвався до 73-го Морського центру спеціальних операцій. Кілька тижнів підготовки вистачило на відточення майстерності, і Чоловік приступив до бойових завдань. Попереду – чотири ротації, проходження Кваліфікаційного курсу Сил спеціальних операцій, робота інструктором і інженером, а також нові рекорди, серед яких – 41 стрибок із парашутом і перша в Україні евакуація з гелікоптера на воді (ліз по канату). «Я служив в ССО, мене вже нічого не може влупашити», – зізнавався піднесений Захар пізніше.
Свою непохитність воїн укотре довів уже 2022 року, коли після нетривалого цивільного життя знову вийшов на керівництво й повернувся до служби. Стоячи біля початків нової української трагедії, Захар «Беркут» не сумнівався в неминучості повномасштабного вторгнення і неодноразово наголошував на приреченості конфлікту з росіянами і необхідності продовжувати боротьбу. Велика війна наздогнала його на Житомирщині в батьківській хаті, а повернутися він мав до місця проживання – Василівки (Запорізька область), якраз на середині шляху між Кримом і Житомирщиною. Росіяни наступали на танках з півдня, Захар їхав їм назустріч. Обом сторонам залишалося по 100 кілометрів до населеного пункту. «І я думаю, хто перший приїде», – згадував Захар. Василівку здали. Після більш інтенсивних обстрілів і донесення росіянам про місце проживання воїна, той виїхав до Запоріжжя. Справа порятунку і розстрілу – 5–10 хвилин. Врятувався.
17 липня 2022 року ворожий снаряд вибухнув поруч із Захаром, через вибухову хвилю спрацювали сенсори на пристрої в руках військовослужбовця. Неодноразово він ходив по лезу життя і точно не вперше стояв на межі між світами живих і неживих. Перетнувши того фатального дня смертельне коло, воїн зміг засміятися в очі смерті й оминути її, свідомо приймаючи своє тяжке поранення, намагаючись зарадити хоч чимось і аналізуючи з холодною головою, що відбувається навколо. Побратими врятували Захара Бірюкова, наклавши джгути й евакуювавши за 15 хвилин. Шість поліклінік у різних містах, в тому числі в Запоріжжі і Дніпрі, шість операцій, галюцинації, що викривили плин часу. Але навіть перебуваючи під дією галюциногенів, які мали полегшувати фізичний біль, поранений контролював реальність і навіть, за старою звичкою інструктора, давав розпорядження в реанімації. Розповідає про це з гумором, уже перебуваючи на лікуванні і на підготовці до протезування в Німеччині.
Герой швидко прийняв свою нову зовнішність (так само як, за його словами, приймає схід і захід сонця) і самостійно, часом навіть не чекаючи на прихід реабілітологів, брав килимок і робив фізичні вправи, вже вкотре демонструючи неабияку силу волі. Його слова: «Не буде людини, яка щось робитиме за тебе». Ні про що не шкодував («Ви не розумієте, це найкраща робота!» – так він відгукувався про свою службу).
Захар ні на хвилину не втрачає позитиву й інтересу до життя, бо не бачить сенсу у тривалому стражданні, але дратується через неможливість продовжувати воювати на фронті. Згадує про стоїцизм. Разом із сильною дружиною Юлією і турботливою мамою «Беркут» долає всі труднощі, проходить етапи протезування, продовжує займатися спортом, засвоює нові види діяльності і просто насолоджується кожним днем, про що свідчать його дописи в соціальних мережах. Мене особисто як мисткиню вражає відео, на якому Захар, привʼязавши пензель до кукси, створює неймовірні пейзажі. Навіть деякі художники, що мають дві руки і два ока, можуть позаздрити впевненості ліній і штрихів Воїна-митця. Не проходять повз увагу і відео, на яких ветеран займається плаванням або тенісом. Не надивуєшся – на що тільки здатні Тіло і Дух Людини!
Скетч у цифровому форматі я згодом надіслала Героєві задля висловлювання поваги. Він щиро подякував за жест і поділився моїм скромним твором із читачами, надихнувши мене створювати більше малюнків і ділитися історією інших воїнів, які так само проходять реабілітацію і повертаються до цивільного життя. Комусь цей етап легше дається, комусь важче – залежить від особистості й рівня підтримки оточення.
Я намагаюся не забувати про жодного загиблого воїна, якого знала за життя. Вони були для мене орієнтиром і ним залишаються. Розділяю біль кожної осиротілої жінки, матері, дитини. Втім, передусім я думаю і раджу думати про тих, хто досі топче ряст, хто виживає, повертається до нормального життя, будує плани на майбутнє. Від ветеранів, на жаль, відвертаються. Їх бояться, не знаючи про їхній моральних стан, їм соромляться глянути у вічі, їх ігнорують. Деякі ветерани змушені постійно триматися на плаву й завчасно ставати самостійними, адже розуміють, що з ними, крім них самих і їхньої родини, в країні, де соціальна політика на низькому рівні, ніхто возитися не буде. Це засмучує, коли усвідомлюєш рівень несправедливості й рівень заплаченої ціни.
Гуляю українськими або європейськими містами і час від часу зустрічаю наших хоробрих захисників на інвалідних візках у супроводі родини й українських прапорів. Вертаються з маніфестацій і мітингів, незламні. Коротко висловлюю подяку, привертаю увагу знайомих до питання протезування військових. Своєчасно поставлений протез і надана моральна й фінансова підтримка – одна з найкращих інвестицій у світле майбутнє України: більше хлопців зможуть ставати самостійними, отримувати роботу і, як Захар Бірюков, досягати успіхів у різних галузях. Творімо Україну!
Катерина Стріла, 14 років, с. Степангород Рівненської області
Мені болить ця війна, болить страждання мого народу. Я не можу про це мовчати. І хоча мені всього лише чотирнадцять, я вибрала зброєю слово. «Стилет чи стилос?» – запитував Євген Маланюк. Не знаю… я тільки точу свій стилос… Але роблю це щиро, натхненно. І це мій внесок у перемогу, в яку я дуже вірю. Вірю, бо є такі люди, як Олександр Терен, сильні духом. Вони надихають, дарують надію на щасливе майбутнє.
З повагою до Олександра Терена, захисника України, який утратив обидві ноги, але не втрачає оптимізму…
Душа моя
Наче хвилі змивають спокій,
Я з собою веду двобій.
Дні сидять у мені глибоко
Й голос волі, але не мій…
Я його розумію наче,
Але кволе моє ще «Я».
Лиш мовчання я не пробачу,
Хай мужніє душа моя!
Крила
Я маю крила, та не літаю,
Піднявши очі, стою над краєм.
Куди пустити ще кволі мрії,
Аби не впали у безнадії?
Немов кайдани, думки невтішні,
Чи ми пропащі, чи ми безгрішні?
Розчарування, похмурі люди…
І те майбутнє – чи світлим буде?
Минають думи, і час минає,
Міцніють крила, лечу над краєм….
Думки воїна
Я вперто йшов, не вірячи у диво,
Здригалася від вибухів земля.
Я знав, що аж ніяк несправедливо
Пустити в рідну землю москаля.
Чому мені хтось має диктувати,
Як жити треба на своїй землі,
Де хліб росте, годує сина мати,
Куди летять додому журавлі?
А ворог пре, руйнує і вбиває,
Безжально нищить рідне і святе…
Та вищого обов’язку немає,
Як захищати й помирать за те.
Вероніка Здихальська, 14 років, м. Старокостянтинів Хмельницької області
Я маю багато захоплень: люблю малювати, займатися спортом, обожнюю грати у волейбол, кататися на роликах. Ще з дитинства я беру участь у мовно-літературних конкурсах, де займаю призові місця. Мені кажуть, що я вмію творити…
У вільний час я люблю подорожувати, це надихає мене насолоджуватися красою України.
Я прагну реалізовувати себе в різних сферах, тому сподіваюсь, що у майбутньому мої захоплення допоможуть мені у виборі професії.
Людина, яка захоплює та надихає
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Леся Українка
Незвичайний портрет був розміщений у Twitter Міністерства оборони України з підписом англійською мовою: «Через нестерпний біль та скорботу ми пройдемо свій шлях до незворотної Перемоги».
Зібравши воєдино знімки знищених і пошкоджених у ході війни будівель, переважно багатоповерхових житлових будинків, створено портрет верховного головнокомандувача. Цей портрет із підписом має символічне значення: нескореність духу та непереможність волі УКРАЇНЦІВ.
Одним із таких є Юрій Козловський, який мотивує інших не здаватися, надихає ветеранів з ампутаціями обирати шлях спорту як шлях до внутрішньої перемоги!
Він втратив здоров’я на цій клятій війні. Але не втратив силу духу й віру в себе. Молодий, гарний, амбітний і розумний – такий наш сильний і незламний земляк та випускник моєї рідної Старокостянтинівської загальноосвітньої школи № 6, яким усі пишаються! Юрій Козловський – ветеран, спортсмен, тренер, учасник проєкту «Ігри Героїв», колишній старший офіцер Державної прикордонної служби України, GameDev розробник, цікавий співрозмовник та непересічна особистість… Людина, яка змогла отримати другий шанс на життя і вибрала свій шлях до відновлення. Людина, яка захоплює та надихає. Людина, з якої варто брати приклад. Людина, яка справді є Героєм нашого часу.
Мені вдалося поспілкуватися онлайн із Юрієм та його батьками, і я була вражена такою життєвою історією…
Юрій пройшов нелегкий життєвий шлях та зустрівся з війною віч-на-віч. Нині активно займається адаптивним спортом та пропагує здоровий спосіб життя серед ветеранів та звичайних українців. Причина такого вибору – військовий досвід, який почався ще з юних 17 років, та наслідки захисту рідної Батьківщини від сусіда-агресора:
«Родом я з міста Старокостянтинів, Хмельницької області, який часто є пріоритетною ціллю для наших ворогів. Саме тому я і вирішив стати військовим, отримати універсальну військову професію – військовий зв’язківець. Мені подобалась електроніка, любив паяти. Тому в далекому 2000 році, в 17 років, пішов служити, склав присягу. Перший раз потрапив у зону АТО у 2014 році знову ж таки як зв’язківець. Але я був у таких місцях, де жодних бойових дій не було. А от уже бойовий досвід у мене з’явився у 2015 році на околицях Мар’їнки. 11 місяців я був в зоні АТО і 23-го березня 2016 року під час виконання завдання зі зв’язку я натрапив на розтяжку. У результаті вибуху мені відірвало ліву ступню та досить суттєво пошкодило м’язи правої гомілки. Зараз вони в мене видалені. Тобто нижче колін жодної нормальної ноги в мене немає. З того часу почався мій довгий шлях лікування та реабілітації, який тривав фактично 9 місяців».
Саме після отримання травми та шоку Юрій активно спрямовує всі зусилля у спорт:
«Ще в лікарняному ліжку я придумував якісь воркаути, качав прес… Там була перекладина, щоб закріпити ноги. От я на ній пробував підтягуватися. Десь у липні 2016 року був готовий на первинний протез. Пробував ходити. І вже з того часу почав робити те, що може робити людина, яка стоїть на ногах. Ясно, що спочатку це було важко. Коли я трохи стабілізувався, завдяки небайдужим людям отримав свій перший спортивний протез, який дозволив мені бігати. У вересні 2016 я долучився до «Ігор Героїв». Це поворотний момент у моєму житті. Коли бачиш, що ти один, важко об’єктивно себе оцінити. Ти думаєш, що твої проблеми максимально великі й так далі. А от коли бачиш десяток інших людей зі схожими труднощами, з якими вони дуже добре дають собі раду, як у фізичному плані, так і в психологічному, – це насправді надихає і мотивує. З того часу я був постійним учасником “Ігор героїв”».
Зараз Юрій Козловський – не лише учасник цього проєкту. Цьогоріч чоловікові запропонували стати керівником «Ігор Героїв». Оскільки Юрій є неабияким прихильником цього проєкту, залюбки погодився:
«У мене дві спортивні пристрасті, так склалося в моєму житті. Це кросфіт і біг. “Ігри героїв” – кросфіт-проєкт. Кросфіт – функціональне багатоборство. Це напрям фітнесу, який обʼєднує в собі елементи дуже багатьох видів спорту, таких як: гімнастика, важка атлетика, гирьовий спорт, велосипед, веслування на тренажері і бігові різні елементи… Мета кросфіту – сформувати універсального спортсмена».
Також Юрій долучався і до інших проєктів з адаптивного спорту. Чоловік був учасником «Ігор нескорених» (Invictus Games) – міжнародних спортивних змагань у паралімпійському стилі. Брав участь у Марафоні морської піхоти США. У межах цього проєкту 2019 року подолав 10-кілометрову дистанцію. Наприкінці травня минулого року на міжнародних змаганнях у Брюсселі Юрій Козловський пробіг уже 20 кілометрів. А в березні 2024 року в Токіо ветеранові вдалося подолати повну марафонську дистанцію – 42 кілометри. Спортсмен зізнається, що це було надзвичайно складним викликом для нього, оскільки дистанція дійсно довга. Тут, говорить, йшлося не про перемогу, а про участь та подолання внутрішніх страхів, викликів і хвилювань. Юрій біг не лише заради себе. Він біг заради кожного ветерана, який зіштовхується з викликами адаптації до життя після поранень.
Спорт допомагає відновитися фізично і ментально. Спорт – це найбільший мотиватор для багатьох травмованих військовослужбовців, тому Юрій бере участь у Програмі адаптивних тренувань на онлайн-платформі:
«Найбільший виклик – питання мотивації. Інколи люди просто не розуміють, для чого це потрібно. Ми намагаємося на всіх можливих майданчиках доносити, що ніхто від вас не вимагає ставити паралімпійські рекорди. Це, зрештою, ваш вибір. Питання в тому, що зараз немає можливостей ні в нашій державі, ні спільно з партнерами забезпечити конкретній пораненій людині достатню увагу на період реабілітації».
На завершення захопливої історії свого відновлення та початку нової сторінки свого життя спортсмен, ветеран, тренер Юрій Козловський радить всім не боятися. Варто зрозуміти, прийняти та навчитися жити по-новому:
«Прийняти це як особистий виклик. Зрозуміти, що це не відбудеться за день, за місяць. Це тривалий серйозний шлях. Утім, адаптивний спорт дозволить максимально якісно відновитися, покращити загалом свою фізичну форму. Навіть я не виняток. Сьогодні я можу набагато більше фізично, ніж я міг ДО травми. Мої горизонти значно розширились. Крім того, навчіться любити себе. Просто прийміть себе таким, яким ви є. Оце своє пошматоване, скалічене, трохи незвичне тіло. Прийміть його і полюбіть. І саме спорт у цьому допоможе. Тому що коли ти починаєш змагатися нарівні зі здоровими людьми, тебе вже зовсім по-іншому починає сприймати суспільство. Ніхто вже не буде висловлювати до тебе жаль та співчуття. Ти вже будеш викликати захоплення. Тому вперед і тільки вперед до спорту й до активного життя!»
З великою вдячністю та любовʼю розповідає спортсмен про підтримку сімʼї під час реабілітації. Завдяки дружині, сину Тарасу (який здобував початкову освіту в нашій школі), батькам пан Юрій зміг відкрити в собі нові можливості та знову стати на ноги, адже мав бути опорою для родини. Саме це стало сильною мотивацією, а ще величезне бажання продовжити військову службу. До речі, дружина Тетяна є першим та наполегливим тренером Юрія, яка допомагала чоловікові качати прес, підтримувала його фізичний стан. Подяка батькам, які виховали справжнього Чоловіка та Сина! А вчителі й учні нашої школи пишаються таким Випускником!
Немає нічого неможливого! Усе залежить від сили духу та волі людини! Юрій Козловський є прикладом незламності, впертості, непереможності, символом незнищенності українського народу!
Євангеліна Мельник, 12 років, рідне м. Привілля Луганської області (місце проживання – м. Одеса)
Зараз я живу в Одесі, а народилася в маленькому місті Привіллі на Луганщині. На жаль, ми повинні були покинути батьківщину через війну.
Я гарно навчаюсь у рідній Лисичанській гімназії № 29. Люблю малювати, читати, грати на фортепіано, інколи пишу вірші та есе для різних конкурсів. Живу з матусею. Маю старшу сестру Альбіну, яка служить медиком у ЗСУ.
У житті люблю чесних та працьовитих людей. Найважливішими для мене є мої рідні: мама, сестра, бабуся, дідусь. Можливо, колись я стану художницею або графічним дизайнером. Зараз багато професій пов’язано з умінням малювати.
Моя сестра
На Луганщині в Привіллі
жила дівчинка Альбінка,
справжня юна українка.
На піаніно гарно грала
і на святах всіх співала.
Дуже швидко підростала,
шлях життєвий обирала.
Фельдшеркою стала
і роботу підшукала.
Пішла вона до ЗСУ
у батальйон танкістів.
Побула на полігоні та пройшла навчання,
мала гарний результат та значні бажання.
Але через три місяці вночі
десь там, майже на нулі,
вона прокинулась від того,
що прийшла війна до нашого порога.
Було важко. Було страшно і не було сил,
та Боженька захистив.
Перевелася до медроти і дала собі там раду.
Відтоді пройшло немало часу.
Третій рік війна іде.
Бачила вона усе, того що бачить не хотіла б,
та так доленька звеліла.
Багато роботи, болю і втрат,
і вона вже не просто солдат.
Має звання й нагороди.
І де тільки не була,
Але зараз вона на Донбасі,
хоч для юної дівчини це на часі.
Здобула психологічну освіту і має крутий диплом.
Стала справжнім вона героєм і долає цей шлях щодня,
замість веселощів і відпочинку
для неї реальність – війна.
Чекаємо тебе ми з матусею вдома, моя рідненька сестра.
Ти наш герой і наша гордість,
ти у нас така одна, і тебе не зламала війна.
Хай знають усі: тебе люблю я,
ми єдині в непереможній Україні.
Катерина Карайван, 15 років, рідне м. Бердянськ (місце проживання – м. Запоріжжя)
Я гарно навчаюся, вражаючи вчителів своєю наполегливістю й інтелектом. Крім шкільних досягнень, також маю неабиякий талант до танців. Я відвідую танцювальну студію, де навчаюся різним стилям – від класичних до сучасних танців.
Мрію про велике майбутнє, де я зможу реалізувати всі свої таланти і досягти вершин в обраній професії. Я знаю, що успіх залежить від наполегливості і праці, тому щодня крокую до своєї мрії з упевненістю й оптимізмом.
Я вдивляюся у світлину…
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки…
Л. Костенко
Війна… Чорна потвора з дикими очима, що вибралася з надр, суне моєю землею й плюндрує її, залишаючи по собі руїни. У Біблії є рядки: «І настане такий час, коли живі будуть заздрити мертвим». Чи не цей час, бува, настав? Стерті з лиця землі міста, убиті, зґвалтовані, закатовані люди і ще страшніше – діти. Кинуті напризволяще тварини: не залишені, ні, а вцілілі після бомбардування при вбитих хазяях. А ті військові й цивільні, що втратили кінцівки через цю кляту війну й тепер назавжди залежать від тих, хто поряд: чи не кинуть їх?! Як виживати й пристосовуватися до життя їм усім? Хтось скаже: «Так, війна нищить людське життя. Це жахливе зло. Люди, на жаль, стають каліками». Я цілком усвідомлюю це й розумію, що до тих, у кого видиме каліцтво, оточення так чи інакше виявлятиме увагу і, напевно, пошанування й вдячність. А що стосовно тих, чиє каліцтво не зовнішнє, а внутрішнє? Як виживати їм у цьому, загалом веселому й радісному світі? Колись Л. Костенко написала: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки…» Я теж про тих, кому ця клята війна покалічила душу…
Я вдивляюсь у світлину. Точніше у 2 світлини: людина одна, а враження діаметральні, ніби хтось одним лише помахом чарівної палички умить зістарив дивовижну красуню. На першій – життя: юнка з ясними очима, з усмішкою, яка випромінює радість і надію. У дівчині щось горде, величне, князівське. Це Мар’яна Чечелюк – слідча з Маріуполя – у той прекрасний час, коли жила повноцінним життям: працювала, мріяла, вибудовувала грандіозні плани на майбутнє, ловила захоплені погляди чоловіків… Для неї не було недосяжних цілей, життя розкривало їй свої обійми й обіцяло великі перспективи. Якщо не бачити двох світлин поруч, то, кинувши погляд на другу, ніби побачив іншу жінку, очі якої – чаша, повна сліз. Але ж це та сама Мар’яна! Тільки очі вже не ясні, як колись, а погаслі, засмучені, погляд сповнений болю й страждання, щічки змарнілі, побляклі. І вона більше не всміхається, її обличчя віддзеркалює всі ті жахіття, яких довелося зазнати бранцям. Те, що не підвладне жодній чарівній паличці, за два роки спромігся зробити ганебний «руський мир». Як треба було «чоловікові» катувати жінку, щоб досягти цього? Який психолог здатен спрогнозувати сьогодні, скільки часу знадобиться цій маленькій героїні, якій так безжально понівечили душу, щоб відродитися? Чи знайдеться лікар, що пропише ліки, які повернуть колишній блиск тим глибоким очам? А найсумніше те, що Мар’яна – лише одна з тих багатьох українських дівчат, жінок, які зазнали страшних обіймів патлатих лап «визволителів». Тож я – про скалічені душі!
Мар’яна Чечелюк – утілення стійкості, мужності й витривалості українського народу. Її історія, сповнена жаху війни та нелюдських випробувань, – свідчення незламності людського духу, здатності долати невимовні страждання і зберігати віру навіть у найтемніші часи.
До початку жорстокої війни Мар’яна жила в дивовижному приморському місті Маріуполі, вдихала п’янкий солонкуватий аромат хвиль на узбережжі, насолоджувалася кожним днем, вимріювала щасливе майбутнє. Вона будувала кар’єру, прагнучи служити своїй країні та допомагати людям. Погляньте лише на світлину, зроблену тоді! Очі дівчини сяють радістю, душа випромінює надію. Здавалося б, чого ще треба?
Війна жорстоко ввірвалася в життя Мар’яни, перетворивши його на пекло. Разом із сестрою Аліною в обложеному Маріуполі вони ховались від обстрілів у підвалах «Азовсталі». Їхні мрії та плани на майбутнє розбилися вщент під жорстоким натиском жахливої реальності. Смерть чатувала на кожному кроці. Скільки життів вона забрала в містян! І все ж таки доля змилостивилася над дівчатками, витягла з одної пастки, щоб кинути в іншу. Під час евакуації цивільних з «Азовсталі» сестер розлучили. Аліна змогла возз’єднатися з батьками, Мар’яну ж затримали й ув’язнили.
Час перебування Мар’яни в полоні став жахливою сторінкою її життя. Перевезення з одного місця утримання до іншого: Оленівка, Таганрог, Камишин – це лише початок переліку випробувань, які випали на її долю. Фізичні й моральні тортури, психологічний тиск, фальшиві обміни, що руйнували надію, – усе це стало жорстокою реальністю для молодої жінки.
Лише один телефонний дзвінок 7 серпня 2023 року на короткий час подарує Мар’яні єднання з рідними. Сльози радості за сестру та гіркота розлуки знову переповнять серце полонянки. Витримуючи надлюдські муки, вона не лише втрачатиме свідомість, а й неодноразово бажання жити. Думка обірвати всі страждання одним махом точитиме її зсередини. І лише якась тоненька ниточка надії утримає дівчину від жахливого кроку. Про це Мар’яна напише в поезії, адресованій мамі.
Якось під час чергового переміщення до нового місця утримання Мар’яна зустріне інших полонених, які також стали жертвами війни. Разом вони ділитимуться своїми історіями, підтримуватимуть один одного морально та емоційно. Це так важливо. А вночі вона з іншими полоненими потайки співатиме українські народні пісні. Це буде актом опору, способом зберегти свою ідентичність, показати, що навіть у полоні дух залишається вільним.
31 травня 2024 року після майже двох років полону Мар’яну нарешті вдасться звільнити й повернути додому. Її звільнення стане променем світла та надії для її родини й усіх, хто небайдуже стежив за долею бранки.
І все ж таки повернення додому не стало для Мар’яни кінцем випробувань. Сліди тортур на тілі та глибокі душевні рани раз у раз нагадують їй про жахіття, яких довелося зазнати. Її очі згасли, проте не згас дух. Вона поступово відновлюється, але настільки повільно, що й досі здригається від чийогось галасу на вулиці й не може спокійно спати, а прокинувшись уночі, довго намагається заснути, але ніяк не може зробити цього. Чи, навпаки, прокидається в холодному поті й сльозах, знову й знову переживаючи ті страшні моменти. А ще складно їй відновитися, бо там, у руках її катів, залишився коханий, без якого дівчині й світ не милий.
Мар’яна прекрасно розуміє, що її боротьба ще не закінчена. Вона вирішила присвятити життя допомозі іншим жертвам війни. Стала волонтеркою, підтримуючи тих, хто зазнав подібних катувань. Її досвід безцінний для багатьох людей, які опинилися в схожій ситуації. Вона працює з молоддю, проводячи лекції та семінари. Її виступи, щирі, емоційні, надихаючі, залишають глибокий слід у серцях молодих людей, які бачать у ній приклад справжнього героя, людини, яка пройшла через стільки кіл пекла.
Мар’яна активно працює над тим, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до ситуації в Україні. Вона виступає на конференціях, розповідає свою історію світу, вимагаючи його підтримки для українців. Спілкуючись із журналістами, наголошує на важливості віри та на силі підтримки в найскладніші часи. Її голос став символом боротьби за мир і справедливість. Дівчина отримує безліч листів підтримки від людей, які дізналися про її випробування та незламний дух. Ці листи стали для неї додатковим джерелом сили й мотивації продовжувати свою роботу.
Історія Мар’яни Чечелюк – це не просто розповідь про складну людську долю. Ця дівчина – символ стійкості українського народу перед жорстокою агресією. Її незламність у полоні, віра в життя та прагнення до свободи – приклад для нас. Досвід Мар’яни свідчить, що навіть у найжахливіших умовах ніхто не повинен утрачати людської гідності, має триматися за життя й гнати геть думки про самогубство. Доки живеш – доти й сподівайся. Її історія – це урок про те, як важливо зберігати віру та надію, адже саме вони – джерело сили та незламності людського духу. Ця історія має бути почутою.
Знаю, що добро завжди перемагає, а темрява ніколи не зможе остаточно поглинути світло. Вірю, що час лікує зранені душі. Хтось із мудрих сказав, що пам’ять могла б вбити нас, якби не мала рятівної властивості забувати. Хай швидше пам’ять Мар’яни затягне в найдальші закутки мозку згадки про всі перипетії, яких вона зазнала. Не зітре, ні, такого не буває. Але нехай послабить ці згадки.
Я вдивляюся у ці дві світлини із зображенням Мар’яни й вірю, що буде таки ще й третя. Щаслива.
Дар’я Шиманська, 17 років, рідне м. Лисичанськ Луганської області
Я народилась у місті Лисичанськ Луганської області. З 2014 року ми з мамою займались волонтерством. Допомагали нашим хлопцям та дівчатам чим могли, навіть перешивали військовий одяг, надавши йому «друге життя».
Я дуже люблю читати, тому завжди цікавлюсь новинками у світі книг. Читаючи, я поринаю у світ мрій.
Також я займаюсь спортом. Це допомагає мені підтримувати фізичну форму. Я прагну реалізувати себе у військовій сфері. Моєю метою є служити своєму народові, тому я сподіваюся, що в майбутньому мої улюблені заняття будуть мені корисними.
Я відкрита людина, мені подобається бути в колективі, спілкуватися з людьми. Також я є ученицею 12 класу. Мені подобається вчитися. Найулюбленішим і цікавим предметом вважаю історію, українську мову та літературу, фізкультуру.
Я отримую задоволення, коли допомагаю людям вирішувати їхні проблеми.
Лікар у крові!
Моїм героєм на сьогодні став дитячий хірург Олег Голубченко, який робив складну операцію, коли російська ракета влучила в «Охматдит». «Лікар у крові» – таким епітетом нагородило його ЗМІ.
Під час складної операції п’ятимісячному малюкові пролунала тривога, та в мить ударною хвилею чоловіка відкинуло на декілька метрів, але він миттєво повернувся до операційного столу. Разом з колегами вони врятували життя дитини. Десь у коридорі за стінкою батьки малечі, яка була на операційному столі, почали кричати, питати, де їхня дитина. У приміщенні реанімації медики поклали дитину на візок та евакуювали з лікарні. А потім Олег Голубченко робив усе, що тільки можливо: розбирав груди каміння разом з рятувальниками, втішав колег, намагаючись допомогти дітям, їхнім батькам і лікарні. Адже вибух зруйнував будівлю, залишивши десятки дорослих і дітей під завалами. Під час розбирання завалів всі розуміли, що там міг хтось бути…
Люди просто відкидали цеглу, рами, скло, передавали ланцюжком, відходили, пили воду, курили і знову розбирали.
Мене вразила ця людина з душею янгола тим, що в найскладнішу мить він не думав про себе, а врятував невинне дитятко, затуливши його своїм тілом. Запитавши своїх колег, чи всі живі, він перевів дитину на ручне дихання, бо апарат був пошкоджений, оглянув, видалив трахеальну трубку, щоб хлопчик зміг дихати самостійно. В ситуації, коли просто неможливо було зупинити операцію, хоч як би хотілось, він ризикував і працював далі. На сьогодні Тарасику вже зняли шви. Хлопчик одужує. На жаль, багато співробітників Олега отримали травми та поранення внаслідок удару. Деякі з них загинули.
Його вчинок мені здався героїчним. Маючи поранення спини, ноги, руки, стегна, отримавши контузію, він в той момент думав тільки про те, як врятувати дитину, а вже згодом надавав допомогу й іншим постраждалим.
«Кожен має робити свою роботу на 100 % і вірити в армію. Україна існує, вона тримається, борониться. І якщо ти живеш у цій країні, ти маєш бути з нею до кінця», – упевнено наголосив Олег Голубченко.
Цей чудовий лікар та просто людина з великої букви зовсім не вважає себе героєм. Незважаючи на труднощі він продовжує рятувати й оперувати дітей. Пишаюся цим надзвичайно чуйним високопрофесійним майстром своєї справи, захисником українських дітей, який рятує наше майбутнє попри всі небезпеки і загрози.
Олександр Білоус, 15 років, с. Обухівка Дніпропетровської області
Я люблю випалювати малюнки на деревині. Подобається малювати Петриківський розпис. Пишу вірші. Захоплююся програмуванням. Разом з братом Володимиром беремо участь у творчих конкурсах як дует «Брати Білоус» вже 7 років виконуємо авторські пісні.
Нашу творчість неодноразово відзначали на міжнародних конкурсах та фестивалях патріотичної авторської пісні. Посідали перші місця на міжнародних фестивалях-конкурсах образотворчого мистецтва. Навесні цього року їздили до Києва. У Міжнародному медіафестивалі-конкурсі ми з братом стали переможцями, здобули 1 місце в номінації «Літературна творчість. Поезія».
Підполковнику поліції з м. Покровська Донецької області
Олександру Володимировичу Корецькому ПРИСВЯЧУЮ…
В Україну 3 листопада 2022 р. повернулося 107 наших воїнів.
6 офіцерів, 101 солдат та сержант:
33 бійці Національної гвардії України,
21 військовослужбовець Військово-морських сил ЗСУ,
20 військовослужбовців інших родів Збройних сил України,
18 військовослужбовців Державної прикордонної служби України,
13 військовослужбовців Сил територіальної оборони у складі ЗСУ,
1 представник Національної поліції України,
1 військовослужбовець Державної спеціальної служби транспорту.
74 бійці із цього списку захищали «Азовсталь» у Маріуполі.
Війна нас познайомила… лиш цьогоріч, у квітні,
Хоча про вас від мами знав з минулої весни.
Ловлю я ваші погляди… відкриті і привітні,
Та… уявити так боюсь, які вам сняться сни.
Чи взагалі: спите ви?.. З жахіттями полону?
Були там 8 місяців… де дні втрачають лік.
І від коротких ваших фраз я наскрізь аж холону,
Ви – підполковник, офіцер… незламний чоловік!
Прощався в чотирнадцятому ваш наставник з вами,
А ви у двадцять другому прощалися з ним теж.
Так… перекинулись про все лиш кількома словами,
І про «Жорстку гребінку»… що миттю там збагнеш.
Малий… ти вийти з міста… подалі… намагайся…
Ти ж розумієш ризик? Твій шлях – в один кінець?!
Вам, мабуть, ангел шепотів: «Живи і не здавайся!»
Тому надії жеврів у серці пломінець.
Блокпост. Пекельна чистка. Вам вийти не вдалося.
День в березні п’ятнадцятий закарбувався в шрам
На довгих вісім місяців… полон і смерть… здалося…
Тортурами не знищити ваш дух катам-щурам.
Ви – поліцейський, що пройшов страшне рашистів пекло,
Від розповідей ваших – холоне в жилах кров.
Стискає подих люттю… ненависно-запекло,
Ви – поліцейський, що життям знущання поборов.
Військовополонених зустріла Україна:
Сто сім коханих, рідних… і вас – своїх синів.
Здається, відчуваю, як… болить душа-руїна,
На Батьківщині листопад сльозинами бринів.
Ви після Маріуполя не сподівались наче
У прапор огорнутися блакитно-жовтий! Свій!
Віддати у погонах честь… зворушливо… тремтячи…
Стояти на своїй землі, нескореній, живій!
Торкнути знак нагрудний… вдихнути вдосталь волю!
Обпаленим камінням полон ще віддає.
Свобода ця омріяна… і не змінити долю,
Життя одне і крізь війну – у кожного своє.
Покровськ і Маріуполь для вас… єдине ціле,
Ви швидкістю відновлюєте дух свій бойовий.
Прильоти по Покровську – жахіття посивіле,
І мамі ваша відповідь летить онлайн: «Живий!»
Занило в мами тіло урвистою струною…
Шепоче: «Вас молитвою своєю обгорну.
Ви – моя Муза, мій Герой, дарований… війною,
Моє натхнення, гордість, честь… і сила у війну.
Я дуже мрію стати для вас… очима неба,
Пліч-о-пліч боронити дітей, їх майбуття.
Для щастя мені іншого як мамі і не треба…
Я вдячна долі, що ввійшли ви у моє життя».
Молодший брат мій яблучком вас пригостив скромненько –
З Героєм без гостинчика зустрітись я ж не міг.
Рукостисканням вашим його зігріта жменька,
Знайомство з вами Вова, брат, у пам’яті зберіг.
Пройшов шлях до підвищення… тортурами в полоні,
І зірки третьої давно погон достойний ваш!
Хай стверджується сила відкритої долоні,
Держави суверенності ви чесний, мужній страж!
Єсенія Ковальова, 14 років, м. Остер Чернігівської області
Я навчаюся в Остерському ліцеї в 9 класі. Люблю вчитись та пізнавати нове. Обожнюю читати, проводити час з родиною та друзями. І взагалі беру від життя по максимуму, навіть у такий тяжкий час.
Віршую – це для мене своєрідний спосіб висловити свої почуття і емоції. Беру участь у багатьох конкурсах і маю успіх, перемагаю.
Тож все буде якнайкраще. Я в цьому впевнена.
Свідомі
Свідомі люди… Хто вони? Особисто для мене – люди віддані своїй справі, поглядам, думкам і не просто так, бо більшість так вважає, а за покликом серця, незважаючи ні на що і попри все. Мені пощастило познайомитися з такою родиною, тому розповідь саме про них.
Голова сім’ї, Володимир Якович Бевз, людина з безмежною душею, яка відкрита для всіх. Народився 10 червня 1947 року на Черкащині. Навчався в Корсунь-Шевченківській школі № 1, де і зустрів кохання всього свого життя Тамару Олексіївну. Тамара Олексіївна з дитинства захоплювалася поезією. Її вірші друкувалися в періодичних виданнях. Поетеса видала за життя дві збірки поезій. Доньки – кандидатки технічних наук, доцентки, працюють у Вінницькому національному технічному університеті. Навчаючись в університеті, Світлана Бевз закохалася в однокурсника Сергія Бурбела, а в 1994 році вони одружилися. 1 січня 1998 року доля їм подарувала неймовірну донечку Сашеньку.
Олександра Бурбело – юна вінницька поетеса, член Національної спілки письменників України. Вона з дитинства мріяла стати письменницею і стрімко до цього йшла. Писала вірші, казки, легенди, оповідання. Перемагала у всеукраїнських і міжнародних конкурсах. У здобутках Олександри понад п’ятдесят грамот, дипломів і сертифікатів. За життя видано чотири її книги.
Однак… «Струна» юної, але такої талановитої поетеси, яка так любила життя, обірвалася. 5 вересня 2013 року Олександри Бурбело не стало.
У грудні 2016 року журнал «Вінницький край» спільно з Вінницькою обласною державною адміністрація та родиною поетеси започаткували літературно-мистецьку премію «Струна на арфі України» імені Олександри Бурбело та щорічний конкурс, де є номінації «Поезія» і «Проза» для дітей віком до 16 років.
Олександра Бурбело – це єдина письменниця, яку у 15 років прийняли (посмертно) в члени Національної спілки письменників України.
2014 рік – наступ росіян. Сергій і Світлана, не вагаючись, пішли добровольцями на фронт захищати нашу неньку. Воювали у славетному батальйоні «Айдар». І саме в цей важкий період життя зустрічають легендарну вівчарку Баді. Світлана і Сергій повернулися до цивільного життя, але продовжують допомагати іншим. Вони заснували волонтерський центр імені Олександри Бурбело.
У 2017 році Світлана Бевз нагороджена відзнакою Президента України «За гуманітарну участь у антитерористичній операції».
24 лютого 2022 року – день, який ми запам’ятаємо на все життя. Шок, паніка, відчай, невимовний біль і спроба зібрати себе до купи. Та не у випадку Сергія і Світлани. Рішуче і коротке: «Ми їдемо!» – і подружжя з Баді вже в 9-му окремому мотопіхотному батальйоні «Вінницькі скіфи» 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
Подружжя досі воює в найгарячіших точках фронту. Брали участь у звільненні Херсонської області, тримали оборону Авдіївки, воювали в Запорізькій, Донецькій та Харківській областях. Наразі вони аеророзвідники, служать у роті розвідки і не на мить не сумніваються, що перемога за нами.
Володимир Бевз і Вікторія Войтко активно займаються волонтерською діяльністю. Збирають допомогу, якої найбільше потребують на передовій. Незважаючи на поважний вік, Володимир Якович часто (завжди) особисто їде до військових з незамінною Баді – головним волонтером.
Тож непохитна родина Бевз за будь-яких обставин тримає стрій. З неба їх оберігають Сашенька з бабусею, тому їм під силу все.
Особисто я надихаюся такими людьми. Самовіддані! Відклавши всі свої проблеми й справи, не вагаючись приходять на допомогу всім, хто потребує уваги. Вони настільки люблять Батьківщину, народ, що можна бути впевненими: Україні бути – квітучій, незламній, сильній європейській державі.
Ось яскравий приклад об’єднаних любов’ю до України.
Євгенія Азаді, 17 років, рідне м. Волноваха Донецької області (місце проживання – м. Жовті Води Дніпропетровської області)
Я творча особистість, яка живе літературою, вивченням мов та театром. Читання книжок відкриває переді мною нові світи, а кожна нова мова – це ключ до розуміння різних культур. Я обожнюю виступати на сцені, адже театр дозволяє мені перевтілюватись у різних персонажів і передавати їхні почуття глядачам. Моя мрія – стати відомою актрисою або письменницею, чиї твори будуть зачаровувати людей. Література, мови та театр допомагають мені пізнавати себе і робити цей світ яскравішим.
Композитор і педагог Юрій Шинкаренко евакуювався до Жовтих Вод з Покровська: як війна вплинула на творчість
Понад 40 років Юрій Шинкаренко день у день приходив до одного й того ж класу Покровської музичної школи, аби навчати дітей гри на інструментах. 24 лютого 2022 року життя чоловіка змінила війна. Про евакуацію, творчість та плани на майбутнє він розповів при зустрічі.
Юрій Шинкаренко – педагог, композитор, музикант, керівник ансамблю народних інструментів. Він може похизуватися здобутками у кожній зі сфер своєї діяльності. Як композитор пан Юрій має публікації у збірниках «Шкільний журнал», «Музична школа», «Пізнайко». Його композиторський портфель включає твори для баяна, гітари, фортепіано, блок-флейти, кларнету, а також вокальні твори, які неодноразово отримували високі оцінки на міжнародних конкурсах композиторської творчості. У 1988 році Юрій Шинкаренко заснував ансамбль народних інструментів, який отримав звання «народного колективу».
Ми зустрілися з Юрієм Олександровичем в концертній залі Жовтоводської музичної школи. На зустріч він взяв із собою баян та нотні збірки власного авторства. Війна внесла багато коректив у життя чоловіка, але не змогла поставити на паузу його творчу діяльність. Адже захоплення музикою та підтримка сім’ї виявилися сильнішими за будь-які перепони.
Про життя до 24 лютого 2022 року
«До 24 лютого було все звично – робота та й годі, – розповідає пан Юрій. – Понад 40 років я працював викладачем в Покровській музичній школі. Все життя в одному класі та в одному колективі». Педагогічну діяльність чоловік вважає основною і попри численні досягнення на композиторській ниві композитором називає себе невпевнено:
«До композиторства спонукала педагогічна діяльність. Потрібно було робити аранжування для учнів та ансамблю. Тому перш за все я – педагог і музикант, а композитор – це відносно».
Левову частку життя покровчанина займала робота з ансамблем народних інструментів «Самотня гармонь».
«Разом з ансамблем ми об’їздили всю Донецьку область, бували в Києві, Хмельницькому, Львові та області, а також в Криму», – згадує Юрій Олександрович.В репертуарі колективу були як авторські твори, так і українські народні пісні. Неодноразово ансамбль супроводжував виступи хору із сусіднього села Гришине. Юрій Шинкаренко є членом творчого об’єднання композиторів Донеччини. Колеги-аматори зустрічалися, обмінювалися досвідом та нотами, їздили по області з концертами.
Як змінилося життя після 24 лютого 2022 року
Енергійний та впевнений чоловік замовкає, коли я прошу його розповісти про перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України.
«24 лютого згадати важко, – пан Юрій зізнається, що не пам’ятає подій того дня достеменно. – Точно було відчуття шоку від почутих новин, а навколо панувала метушня».
Юрій Олександрович з дружиною, донькою, двома онуками та онукою проживали на Привокзальній площі Покровська. Щодня спостерігали, як прибувають переповнені автобуси і поїзди з інших міст Донецької області. Натовпи очікували евакуаційні рейси з Покровська
«Люди приїздили на залізничну станцію на автівках, йшли пішки. Хтось їхав в інвалідних візках, когось несли на медичних ношах», – згадує Юрій Олександрович.
Шинкаренки продовжували спостерігати евакуацію з вікна власного будинку та моніторили ситуацію на фронті. Виїздити твердо вирішили у квітні.
«Перші “прильоти” в березні стали повною несподіванкою, адже в місті не було жодних військових об’єктів, – чоловік не міг уявити тоді, що росіяни будуть завдавати ударів по житлових будинках. – Остаточною краплею став обстріл під час вечері».
Тоді повз вікно оселі педагога з ревом пролетів снаряд і вибухнув на території депо, розташованого в 100 метрах від будинку. Не зволікаючи, Шинкаренки почали шукати відносно безпечне місто для проживання своєї немаленької родини:
«Ми стали телефонувати знайомим по всій Україні, щоб визначитися, куди їхати. Найкращий варіант виявився саме в Жовтих Водах. Нам запропонували житло за сплату комунальних послуг, але з умовою, що приїдемо протягом двох днів».
Уже наступного дня сім’я Шинкаренків їхала в орендованій маршрутці за 300 кілометрів на Дніпропетровщину. З речей взяли найнеобхідніше і були впевнені, що за місяць повернуться в рідний дім.
Про життя в Жовтих Водах та творчість
«Почалося наше життя в евакуації. Шестеро у двокімнатній квартирі», – вся історія з вуст пана Юрія звучить без драми, а більше з вдячністю та радістю опинитися там, де він є.
«Мені 65 років, і комусь здасться, що можна вже відпочивати на пенсії», – каже чоловікі пояснює, що робота та творчість – те, що дає йому сили рухатися вперед. Для організації дистанційного навчання з учнями, які опинилися в різних містах та країнах, він звернувся по допомогу до колег із Жовтоводської музичної школи.
«Тут мені дали клас, інструмент та доступ до інтернету», – підсумовує чоловік. Додає, що все ж прагнув живого спілкування і у вересні вже прийшов з проханням пограти для власного задоволення в оркестрі Жовтоводської музичної школи.
Юрій Олександрович користувався кожною нагодою, аби познайомитися з місцевими музикантами:
«Одного разу йшов вулицею і побачив, як музичний колектив виступав просто неба у дворі багатоповерхівки. Я послухав та підійшов поговорити. Згодом мене запросили виступити разом з хором на святі до Дня Незалежності України».
З лютого 2023 року пан Юрій працює у Жовтоводській музичній школі і навчає дітей імпровізації та композиції. Сподівається, що вже незабаром на сцені прозвучить його твір на слова Ліни Костенко «Коли закінчиться війна» у виконанні місцевого хорового колективу. А у квітні покровчанин провів творчий вечір, де грав власні твори і розповідав про Донеччину, куди так прагне повернутися.
Нармін Насібова, 18 років, м. Одеса
Я уродженка і мешканка Одеси. Навчаюсь за спеціальністю журналістика. Моєю любов’ю з дитинства є спорт. Я роблю все для поглиблення своїх знань у цій галузі, щоб у майбутньому своєю діяльністю сприяти розвитку і популяризації спорту в Україні.
Спорт є частиною життя суспільства і культури країни. Він створює здорову націю, дисциплінує, розвиває фізично і ментально. Тому важливо популяризувати фізичну культуру серед молоді. Необхідно розказувати про українських спортсменів та спортсменок, аби вони ставали кумирами та прикладами для дітей.
Тому я презентую історію про незламний дух простого спортсмена, який опинився в окупації в рідному Херсоні. Запрошую вас до прочитання надзвичайної історії Андрія Проценка.
Незламна висота
Стійкість, незламність та дисципліна. Ці якості безперечно притаманні Андрію Проценку – українському легкоатлету, який спеціалізується на стрибках у висоту, уродженця Херсонщини.
На початку 2022 року Андрій готувався до нового сезону і чемпіонатів. Але почалась повномасштабна війна і попри свою волю херсонець опинився в окупації з дружиною, двома маленькими доньками й іншими родичами. Пастка? Можливостей немає і на цьому кінець? Дедалі з’являлися нові ризики й перешкоди. Перебування в населеному пункті ставало все небезпечнішим. Поява російських військ, фільтрування і вибухи. Невідомість. Як зберегти життя родині? Що буде далі?
Андрій, не маючи впевненості, що вдасться безпечно виїхати із села та потрапити на чемпіонат, не втрачав віри. До того ж спорт допомагає справлятися з негативними думками та стресом. Зрозуміло, що в умовах окупації та в постійних переїздах немає можливості працювати у спеціально обладнаних залах із потрібним інвентарем і здається, що не варто намагатися шукати шансів, а треба думати лише про найцінніше – життя. Але необхідно мати в собі силу духу й рухатися далі, боротися і бачити в інших речах ті самі можливості. Для тренувань легкоатлет використовував усе, що було в селі. Металеві дуги, які застосовують для вирощування овочів, слугували бар’єрами. Андрій продовжував підтримувати спортивну форму на подвір’ї дому та на відкритих ділянках на городі та полі, де він вирівняв земляну доріжку. Стійкі зроблені зі стовбурів дерев, закопаних у землю. Штанга перетворилась на залізну трубу з шинами на кінцях, де можна регулювати вагу.
Через деякий час спортсмену та його родині вдалося виїхати з окупованого села на вільні українські землі. Цей шлях також був сповнений страху й ризиків. Дорога повз військову техніку та блокпости. Та сама жахаюча невідомість залишалась із героями нашої історії.
Український спортсмен, приїхавши на Чемпіонат світу з легкої атлетики 2022 року у США, змагався із суперниками на рівних. Але єдиною відмінністю було те, що конкуренти спортсмена готувались у комфортних умовах, з тренерами, маючи якісне харчування.
Незважаючи на всі труднощі, перешкоди й переживання 19 липня 2022 року Андрію Проценку вдалося здобути бронзову медаль у стрибках у висоту серед чоловіків і підняти над головою синьо-жовтий стяг на очах усього світу.