Мене звати Богдан, я живу в невеличкому селищі Донецької області. Ніколи особливо не замислювався про те, хто для мене є успішним, але коли вирішив брати участь у конкурсі, то зрозумів, що успішним для мене є мій батько. Насправді в нього немає ні відзнак, ні титулів. Але тато дуже жертовний, чесний, добрий і справедливий. Він відданий своїй мрії допомагати іншим, робити щасливими людей, а особливо дітей. Таких людей, як мій батько, дуже мало.
Війна сколихнула кожного: не тільки дорослих, але й нас, дітей. Просто, можливо, ми не завжди можемо висловити чи пояснити всі наші переживання.
Воєнні події принесли зміни в життя кожного українця, але й з ними – ще страх невідомості й хвилювання. Коли тривалий час перебуваєш у такому стані, коли спочатку боїшся окупації, потім сигналу сирен, до яких згодом звикаєш, і тобі здається, що вже знаходишся на межі, про що ти переважно думаєш? Про кого дбаєш?! Кожен з оточення переймався своїми рідними й близькими, а мій батько як на початку війни, так і до сьогодні допомагає сім’ям, які цього потребують. Він роздає гуманітарну допомогу, підтримує людей добрим словом і завжди намагається розрадити. З початку повномасштабної війни батько пригнав чотири автомобілі для військових бригад.
Не лишив осторонь і найменших — дітей. Попри те що ми проживаємо зовсім поряд біля лінії фронту, батько не зраджує свою мету! Усупереч небезпекам і тривогам, біля храму, де він служить, організовує розважально-повчальну програму для малечі. А ще шукає спонсорів, аніматорів, волонтерів, щоб усе літо діти з Донеччини, які залишились тут, хоч трішечки розважились і повеселились. Так приємно бачити радісних дітей, у яких щасливі усміхнені обличчя, а не сльози на очах!
Мій тато для мене є людиною, яка всупереч усім життєвим негараздам йде до своєї мети, хто допомагає людям, особливо тим, які втратили надію.
Я ціную й люблю свого батька. Для мене дуже важливо, щоб на його обличчі завжди була усмішка. Тож я докладу всіх зусиль, щоб батько пишався мною, як я ним.