Успіх – це не підсумок мрій, а підсумок творчої праці.
Сергій Жадан
Кожен з нас ще з раннього дитинства прагне успішності в тій чи іншій сфері життя. Залежно від наших можливостей та наполегливості ми поступово наближаємось до поставленої мети. Стаючи дорослішими, поняття успіху ми так чи інакше починаємо сприймати по-різному. Наприклад, для однієї категорії людей це успішна кар’єра, великий грошовий капітал, життя без турбот, світове визнання, а для решти – сімейні цінності: родинний затишок, здоров’я близьких, сімейні традиції і вірні друзі. Можливо, кілька десятків років тому поняття успіху взагалі відрізнялося від вищезгаданих цінностей. Адже з часом нашим уявленням та бажанням притаманно змінюватися, й розуміння успіху трансформується залежно від соціальних чинників.
Хтось може припустити, що успішні люди одні з найщасливіших осіб на цьому світі. Насамперед хочеться вірити, що так і є, адже людина досягає поставленої мети, тим самим отримує моральне задоволення та піднесення. Але хочеться зауважити, що всі успішні люди проклали довгий та тернистий шлях для досягнення мети, й успіх – це результат наполегливості, важкої праці та незламного духу волі. Успіх – це боротьба за свободу, за життя і творчу діяльність і, звичайно, за своє «я». Не існує будь-яких критеріїв, за допомогою яких можна визначити успіх людини. Він супроводжується насамперед умінням оцінювати поставлені завдання, і кожен з нас шукає ключ для їх здійснення та поступово наближається до поставленої мети.
Говорячи про успішність, слід звернути увагу на те, що багато українців з нашого історичного минулого та сьогодення досягали успіху всупереч різним життєвим перешкодам: нерозуміння з боку близьких та суспільства, важке матеріальне становище, злидні, переслідування з боку влади, арешти і ще безліч всіляких перепон. Вони досягали успіху, йдучи наперекір долі, й були прикладом того, що мрії та бажання можна здійснити всупереч різним перешкодам. Головне – наполегливість, невтомна праця і здатність гідно приймати виклики долі. Україна має тисячі, навіть більше синів та дочок, які прославили її на весь світ і продовжують прославляти. Звісно, кожен з них по-своєму прославив нашу Батьківщину, й виокремити лише кількох з них неможливо, адже всі вони заслуговують пошани й визнання.
Одним із прикладів незламності, наполегливості та гідного прийняття викликів долі є життєвий шлях видатної української акторки кінця XIX – початку XX ст. Марії Заньковецької (Адасовської).
Вона народилася у збіднілій дворянській сім’ї в 1854 р. Варто зазначити, що Марія мала чудовий голос, який їй передався від батька. Ще в дитинстві в неї проявився талант до співу, й Марія мріяла про велику сцену та театр. На жаль, її дитинство припало на той час, коли роль жінки в суспільстві була незначною, жінок вважали тінню чоловіка, ні на що не здатними без нього. У жінок майже не було права вибору, оскільки на той час нормою для них вважалося виконувати роль домогосподарки, турботливої мами та взагалі присвячувати себе родині.
Зрозуміло, що саме з цією проблемою зіткнулася молода дівчина, тим паче в її сім’ї професію співачки категорично засудили й назвали ганебною. Шукаючи різні шляхи для здійснення мрії, Марія одружилася з перспективним офіцером, який теж був проти того, щоб вона будувала кар’єру. Але через деякий час дівчині дивом вдалося отримати від чоловіка дозвіл на вступ до творчого колективу акторів. Згодом саме пристрасть до сцени змусила Марію зробити вирішальний крок у своєму житті: вона розлучається з чоловіком та впевнено йде до своєї мети всупереч забороні на створення нової сім’ї.
На сцені ця наполеглива жінка виступає під псевдонімом Заньковецька. Вона настільки ідеально виконувала ролі, що кожну її виставу називали неперевершеною театральною подією, а глядачі співпереживали разом із Марією так, як ніколи не співчували іншим театральним персонажам. Талановита акторка зіграла дуже багато ролей, кожна з яких була просто неймовірною. Особливістю її акторської гри були сценічні образи, які здавалися глибоко драматичними, народними і яскравими. До кінця свого життя Марія була віддана лише українському театрові. Її багато разів запрошували до російських професійних театрів, але кожного разу своїм гордовитим мовчанням на ці пропозиції доводила, що віддана тільки рідній землі. Марія Заньковецька визнана однією з найвідоміших жінок в історії України, а також однією з кращих актрис всієї Східної Європи!
Як бачимо, ця творча особистість довела, що всупереч осуду, нерозумінню з боку сім’ї, суспільства, стереотипам свого часу можна досягти успіху завдяки важкій праці, наполегливості, вмінню жертвувати собою заради мрії, поставлених завдань. Саме через це я обрала неймовірну історію талановитої акторки, яка навіть сьогодні своєю незламністю і самопожертвою надихає інших людей, зокрема й мене. Хоча життя Марії Заньковецької було надто драматичним, вона зробила неоціненний внесок у розвиток українського театру. Адже за її сприяння в Києві створено перший український стаціонарний театр, також вона брала участь у заснуванні в Києві Народного театру, навіть керувала Народним театром у Ніжині. Марія досягла успіху всупереч усім негараздам. Доказом цього є вищезгадані події її життя.
Ще одним уособленням мужності, незламності, працьовитості, боротьби за українську державність, любові до рідної землі є тернистий шлях одного з найактивніших та найвідоміших представників українських дисидентів – Василя Стуса.
Чому я обрала саме його історію успіху? Тому що він був активним борцем за незалежність України, свободу українського народу, а також робив усе для його розвитку й загадково помер у карцері, щоб сьогодні ми мали наші права та свободи й не забували історію творення нашої країни, пам’ятали й шанували всіх борців за суверенітет і незалежність нашої Батьківщини.
Стус навчав української мови та літератури в Горлівці, прищеплював учням любов до рідної мови, коли це здавалось неможливим. Адже в ті часи радянська влада здебільшого перешкоджала вивченню української мови, намагалася викреслити її зі шкільної програми. Але це аж ніяк не завадило талановитому вчителю підтримувати на уроках цікаву атмосферу.
Згодом Стус переїхав до Києва, вступив до аспірантури, щоб більше займатися літературною діяльністю, писати вірші. Несправедливі арешти представників української інтелігенції радянською владою Стус публічно засудив 1965 р., перебуваючи на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Відразу ж у залі почалися арешти присутніх. Стуса ж через боротьбу за справедливість відрахували з аспірантури. Це було першим громадсько-політичним спротивом через несправедливі переслідування української інтелігенції в СРСР. Цей протест став приводом для подальших цензурних заборон, арештів. Для геніального поета та борця за незалежність – це початок активної дисидентської діяльності й переслідування агентами.
У цей період чоловік знайшов своє єдине кохання та одружився. В цьому шлюбі народився син Дмитро. Однак сина з батьком невдовзі розлучила радянська влада.
У 1972 р. відбувся перший арешт Стуса через критику тогочасного тоталітарного режиму. Вилучено майже всі написані твори від початку його літературної діяльності. Усупереч позбавленню волі, перебуванню в таборах ця незламна унікальна особистість продовжувала писати поетичні твори. Майже всі вони були знищені, але, на щастя, декілька вдалося зберегти. Мужність і героїзм Стуса не може не надихати, оскільки він продовжував творити, навчився сумлінно працювати в період ув’язнення. Відбувши покарання, повернувся до Києва, влаштувався працювати на завод, хоча його здоров’я було слабким. І знову ж таки 1980 р. поета заарештовують, радянська влада облила його брудом й засудила на довгий термін. Сміливість поета вражає, оскільки він, перебуваючи в ув’язненні, писав листи сину, в яких давав йому різні життєві настанови, виховував його.
Василь Стус загадково помер у карцері 1985 р. Тернистий шлях цього мужнього, незламного поета вражає, ним не можна не захоплюватися. Василь Стус зацікавив мене як своєю літературною діяльністю, так і своїми рисами: самопожертвою заради всього українського народу, незламністю, хоробрістю, любов’ю до рідної землі. Він був під наглядом агентів служби безпеки, але всупереч цьому продовжував творити, займатися літературною діяльністю і йти до успіху.
Отже, успіх – це насамперед самореалізація, бажання рухатися вперед усупереч заборонам, ув’язненню, осуду, нерозумінню з боку близьких. Успіх – це результат наших старань та сумлінної праці. Багато українців досягали успіху всупереч усьому, що здавалось неможливим. Історії успішності Марії Заньковецької та Василя Стуса надихають і мотивують мене на успіх. Впевнена, що наведені особисті історії успіху мотивуватимуть й інших прагнути самореалізації, іти до своєї мети всупереч реаліям сьогодення. Зараз наша країна як ніколи потребує успішних людей. Нехай кожен із нас рухається вперед, шукає шляхи самореалізації й удосконалюється попри життєві перешкоди! Майбутнє нашої країни за нами!