Тарас Григорович Шевченко – це наша душа, наша мудрість, це наша сила. Слово Тарасове, таке просте, таке доступне, таке сміливе, волелюбне, таке гаряче і живе!…Воно магічну силу має – всю душу враз перевертає…
Його ім’я стало символом народу, його портрет – у кожній хаті, його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом-сіллю, а пісні – вишиті на рушниках червоними і чорними нитками…
Тарас Шевченко був посланий Богом на нашу землю, як апостол соборності України. Для мене його життя , його переконання, його боротьба – це символ успіху, успіху усупереч…
Пропоную вашій увазі добірку власних поезій, присвячених Великому Кобзареві.
ШЕВЧЕНКОВІ На цій землі, що зветься Україна, Жило багато видатних людей. Ім’я Шевченка славлю кожну днину, Святі слова лунають із грудей. Життя Тараса й долю України Господь зв’язав невидимим вузлом. Весь біль народу й рідної країни Шевченко передав своїм пером. Він закликав боротись, бо ми вільні, Ми не раби на батьківській землі! Ми козаків нащадки дужі й сильні, Які розтоптані ніким ще не були. Просив єднатись нас: ми ж разом — сила! Порвемо пута, встанемо з колін! Твої нащадки, батьку, не здадуться І відстояти для нашої України мир.
НИЗЬКИЙ УКЛІН ТОБІ, ТАРАСЕ! Низький уклін тобі, Тарасе – поете з люду. Хай свіча твоєї пам’яті не гасне, а лиходумці хай мовчать. Ти – наш пророк, ти - літописець. В твоїх словах – народний гнів, В твоїх рядках - життя країни, Що підвелася із колін. Вустами до землі торкнуся. Тут рідний дім , моя земля. З волю Богу помолюся Рядками з Твого «Кобзаря».
Малий Тарасик чумакує, Пізнати хоче цілий світ. Кріпацька ж доля люд катує, В кайдани сковує, лютує. Несила нести рабства гніт! «Невже стовпи ці світ тримають?» - Цікавиться малий Тарас… Думки хлоп’ятко надихають, Бунтарський дух в нім засівають І слово гострять повсякчас. Минає час, роки спливають... Слова ж Тарасові живі До єдності нас закликають, За волю люд весь піднімають На нашій, вже своїй землі!
ТАРАСЕ-БАТЬКУ! Тарасе-батьку, наш поете, Думок повчальних світлі злети! Ви мову підняли з руїни Й прославили свою країну. В часи кріпацтва і неволі Зазнали відчаю і горя. В дитинстві сиротою стали І змалечку наймитували. Ви так любили малювати! Паперу ж ніде було взяти, Тож малювали на дошках Вугіллям в стомлених руках. Ви в царській армії служили, Ох, нелегке життя ж прожили: Заслання… Каземат… Недоля… Ви мріяли про вольну-волю, Про сад вишневий коло хати, Спів солов’їв… Вкраїну-матір Просили із колін звестися, В єднанні й силі вознестися. Ми пам’ятаємо вас, Батьку, Ви нам дали безсмертну згадку. «Кобзар» біля сердець тримаєм, І як молитву всі читаєм.
КОБЗАР На столі лежить «Кобзар», За столом матуся й тато Нам читають «Заповіт», І в очах питань багато. Думи линуть в далечінь… Бачу: грає синє море, Десь козак на чужині Наріка на своє горе. А ген-ген сховалось сонце За високою горою, Й засвітилась ясна зірка В синім небі самотою. Бачу козаків на чайках, Море виє, мов звірюка, На Царград йдуть запорожці, Буде недругам наука… Я сиджу собі тихенько, Уявляючи картини, Що мені читає ненька У зимові тихі днини.
ТАРАСОВІ ДУМИ «Думи мої, думи мої Лихо мені з вами…» Писав наш Тарас Шевченко Довгими ночами. На папір рядки лягали, Серденько ж ридало. Як житиме люд вкраїнський? Думало, гадало… А думки удаль летіли, Попід тинню слались. Всі гіркі переживання В віршах озивались. Проростали попід тинню Дрібними квітками. І розносились по світу Сильними вітрами.
ВЕЛИКОМУ КОБЗАРЕВІ Чудовий , тихий день осінній, Летять у небі журавлі. Сидить у бур’яні хлопчина Й малює помисли свої. В старій обідраній свитині, В яскравих променях світань. Тримає в серці ця дитина Вогонь до волі, силу знань. Не думав він, малий Шевченко, Що стане генієм колись, Що буде голосом народу, Примусить із колін звестись. Він буде символом рятунку, ГнівнИм протестом кріпака, Нестиме в світ бунтарську думку, Про волю, що свята така. В палких думках, в палючім слові, Він людям вкаже вірний шлях, Оживить українську мову, Благословить її в віках. Й почує світ - «реве ревучий» - Слова лунають в небесах, І плаче гірко Катерина, І рветься серце в кріпака. Летітиме це дуже слово Через Сибір, через Кавказ, Ітиме з дому і додому, Надію нестиме до нас… А поки що малий хлопчина Сидить собі у бур’яні. Малює рідну Україну Вечірнії зірки її. Не знав тоді малий Шевченко, Що доля суджена йому Пророком стати України, Вести народ у боротьбу.