Це перша в Україні мотиваційна книга про успішних українців і українок, яка створена дітьми й підлітками – фіналістами Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу «Успіх усупереч» (2023).
У ній зібрані історії життя успішних і сильних людей, які вміли долати труднощі, йти до своєї мрії, реалізуватись і досягати успіху.
Ця книга в прямому сенсі розказує історії: її можна читати, а також слухати твори в авторському виконанні.
А ще в ній не тільки літературні роботи, а й цікаві комікси й презентації, які можна відкрити та завантажити.
Ми сподіваємось, що історії успішних українців і українок будуть мотивувати й вас вірити в себе та діяти!
E-book: 
Аудіоверсія книжки УСПІХ УСУПЕРЕЧ.
Історії сильних духом українців
Збірка творчості дітей та молоді – фіналістів Всеукраїнського літературно-мистецького проєкту
Слухайте онлайн!
Жанр: Книги для дітей та підлітків
Автор: колективна робота
Триває: 3 год. 29 хв. 10 сек.
Рецензія:
Аудіоверсія книжки про успішних українців і українок від давнини до сучасності, яка є збіркою творчих робіт дітей, підлітків та молоді – фіналістів концептуального літературно-мистецького конкурсу «Успіх усупереч», який відбувся в липні-серпні 2023 року в рамках Всеукраїнського культурного проєкту «УСПІХ УСУПЕРЕЧ».
Книжка, що вийшла друком, є інтерактивною. У ній є літературні твори (прозові та поетичні), художні твори (комікси), а також відео й комп’ютерні презентації, які доступні для зчитування через к’юар-коди. Отже, можна відкрити й прослухати виконання літературних творів власне авторами. Книжка буде цікава не тільки для дітей і молоді, а й дорослих.
Реалізацію проєкту здійснила Громадська організація «Краєзнавчо-культурне товариство «Д.І.Я.» за підтримки Українського культурного фонду.
ЗМІСТ
НОМІНАЦІЯ «ПРЕЗЕНТАЦІЯ»
Ілона Шемчук, 10 р., с.Чепелівка (Хмельниччина)
Ілона Шемчук, 10 р., с.Чепелівка (Хмельниччина)
«Я учениця п’ятого класу Чепелівської гімназії імені Петра Шемчука. Мені цікаво навчатися й дізнаватися про щось нове. Також люблю читати, малювати, танцювати. Я маю багато друзів та однокласників, з якими часто граю в настільні ігри, дивлюся фільми. Нещодавно на ютубі дізналася про Олега Шупляка – сучасного українського художника. Мене дуже зацікавила його творчість, тому вирішила дізнатися про митця більше. Інформацією про нього поділилася з однокласниками, а також й для вас підготувала розповідь щодо творчості Олега Шупляка. На картинах художника ми часто можемо побачити зорі, тому разом з вами ми будемо подорожувати сузір’ям життя митця. Отже, розпочнімо нашу мандрівку!»
Ярина Поправа,13 р., м. Тернопіль
«Дуже люблю літературу й театр. Займаюся в театральній студії. Для нас зараз важливо вчити свою історію, не цуратися своїх традицій, бо без них не буде тої справжньої України.
Зараз беру участь в українсько-німецькому проєкті. У Німеччині ми знайомимо іноземного глядача з нашою трагічною історією початку 20 століття, коли сталінський режим знищував українську інтелігенцію. Нашу країну знає цілий світ і нам є що йому показати!»
Марина Циганкова 16 р., м. Кам’янське (Дніпропетровщина)
«Мені 16 років. У вільний час люблю читати соціально-психологічні новели й пригодницькі романи. Знедавна почала цікавитись історією, мені подобаються історичні фільми та серіали. Люблю викликати в людей усмішку, використовуючи свої творчі навички, допомагати близьким і робити для них приємні речі. Останнім часом підкорюю кулінарію.
Тема моєї презентації “Життєвий і творчий шлях Андрія Кузьменка”. Це дійсно була успішна людина… і так, інколи його успіх був саме усупереч. Цей чоловік мав неабияку силу волі, завзятий характер, рішучі дії й вислови. Хоча він неодноразово піддавався критиці, але продовжував творити, підтримувати хлопців на фронті, підбадьорювати молодь і показувати неабиякий приклад гідної поведінки в житті.»
Марія Сахно, 11 р., м. Дніпро
«Я навчаюсь у 7 класі. З 2022 року додатково отримую освіту в онлайн школі GoITeens за напрямком “Графічний дизайн”.
Мені дуже подобається створювати презентації, ілюстрації, малювати в програмі «Фотопія». Також я намагаюсь розвиватися в оформленні рекламних сторінок на веб-сайтах. У майбутньому мрію стати графічним дизайнером та створювати багато чудових ілюстрацій для книжок.
Я маю ще такі хобі як малювання, в’язання, шиття, вишивання.
Моя презентація розповідає про людину, яка є взірцем непереможного духу, стійкості та боротьби. В ній йдеться про життя нескореного патріота за незалежність України Степана Бандеру. А також про те, за що сучасне покоління шанує та пишається справжнім героєм свого часу.»
ВЕРОНІКА ЧУЙКО, 12 р., м. Дніпро
“Маю багато хобі, з яких повітряна гімнастика, стрільба з луку, малювання та графічний дизайн. Зараз навчаюся в КЗО «НВК №4» ДМР у 7 класі. В якій галузі вже маю досягнення і хочу продовжувати розвиватися? Це графічний дизайн — напрямок в якому я розвиваюся вже рік і не хочу на цьому зупинятися. Маю сертифікат по закінченню школи з дизайну GoITeens”
Поліна Вовкула, 11 р., м. Київ
«Я учасниця й переможниця міжнародних і всеукраїнських олімпіад зі шкільних дисциплін. Беру участь у різноманітних творчих і мистецьких конкурсах. Додатково вивчаю англійську, польську, японську мови, роблю художній переклад творів.
У вільний час малюю (графіка, акварель). Нещодавно перемогла в Другому Всеукраїнському конкурсі образотворчого, декоративно-ужиткового сучасного мистецтва “Ліга Талантів ART”.
Моє життя пов’язане з книгами. Вони надихають мене. Щомісяця це близько 20 прочитаних книжок. Я веду свій блог в Інстаграм @роlinabooksblog. У ньому описую прочитане, ділюсь цікавинками зі світу літератури. У мене вже понад 600 описів до книжок. За можливості беру участь у фотосесіях і моделінгу.»
Орест Рибалка, 19 р., м. Львів, тимчасово м. Кременчук (Дніпропетровщина)
«Мене звуть Рибалка Орест, я родом з Львівщини. Мої головні захоплення – це музика, навчання та IT-технології. З дитинства я мріяв стати відомим програмістом, вчителем. А ще, хоча багато часу займався музикою, розумів і важливість освіти, якій приділяв багато часу. Я брав участь у багатьох конкурсах, навчався на курсах з різних напрямків: педагогіки , психології, IT-технологій, літератури тощо. Я отримав повну середню освіту в Кременчуцькій ЗОШ №3 та всупив до Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. А ще я беру участь у соціально-корисному IT-проєкті “METATECH CHARITY”.
Моя головна мрія – зробити внесок у розвиток IT в Україні та сприяти впровадженню сучасних методів освіти.»
ВЛАДИСЛАВА ТІТОВА, 14р. с.Званівка Донецької обл.
“Я, Тітова Владіслава Олександрівна, навчаюся у 9 класі Комунальному закладі «Званівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Званівської сільської ради Бахмутського району Донецької області. Люблю вчитися, читати художню літературу, робити для себе невеличкі наукові відкриття. Із шкільних предметів віддаю перевагу літературі і природничим наукам. Намагаюся брати участь у різноманітних конкурсах. Чому вирішила взяти участь у цьому конкурсі? Переконана в тому, що добробуток країни залежить від розвитку науки. В Україні є багато талановитих вчених, які роблять наукові відкриття.
Вивчаючи природничі науки, я познайомилася з іменами видатних біологів, хіміків, фізиків. Разом з географами побувала у різних куточках нашої планети. Мене зацікавили їх відкриття. Мої дослідницькі навичкі ще не великі. Готуючи навчальний проєкт з хімії, зацікавилася науковим вкладом М.М. Бекетова. А готуючи повідомлення з біології, натрапила на цікавий матеріал – « Аналіз крові без крові». Це і спонукало мене до створення презентацій.” “
ТИМУР ПОЛОВИНКИН, Дніпропетровська обл. С. Новоолександрівка
“Я навчаюсь в Дніпровському транспортно-економічному фаховому коледжі на спеціальності «Туризм». Вирішив взяти участь у конкурсі з творчою роботою про Євгена Коновалець. Він був видатною постаттю в історії України, відомим політиком, воїном за національну незалежність та засновником Організації Українських Націоналістів (ОУН). Його внесок полягав у популяризації ідеї незалежності, боротьбі проти політичного та культурного поневолення, а також у формуванні національної свідомості серед українців. В майбутньому, я планую розвивати туристичну галузь і займатися політикою на благо нашої країни та нашого народу.“
ЄЛИЗАВЕТА ЖИВОДАН, 15р. Харківська область, Чугуївський район, смт. Зідьки
НОМІНАЦІЯ «ЛІТЕРАТУРНІ РОБОТИ»
ДАНІЇЛ ТАБАЧУК 11р. м. Дніпро
Навчається: СЗШ № 124, 6-В клас,
вихованець КПНЗ «Міський палац дітей та юнацтва» ДМР.
Успіх крила нам дає,
Віру в свої сили.
Вчить боротись пес Патрон,
Й пісня про калину.
Нам дають вони урок:
Труднощі долати,
Впевнено робити крок,
Вірний шлях обрати.
Втілювати мрії, усупереч перемагати!
ВЕРОНІКА КОВТУН, 15р. смт Золочів, Харківська область
Моє ім’я Вероніка, а прізвище Ковтун. Я народилася в маленькому селищі міського типу – Золочеві. В січні мені виповнилося 15 рочків. І те, що я точно зрозуміла за свій вік – я хочу зв’язати своє життя з творчістю. Я завжди любила щось вигадувати ти записувати. В моїй голові постійно крутиться мільйон сценаріїв. Я завжди захоплювалася людьми, які пишуть. Просто пишуть. Пишуть що завгодно: нариси, есе, оповідання, романи, комікси – без різниці. Моя мрія – це не просто вигадувати, а й реалізовувати свої фантазії за допомогою камери та візуальних ефектів.
Ось анотація моєї роботи:
Колись жінки не мали права голосу. Колись люди думали, що дівчата – це просто домогосподарки. Колись… На щастя, це було колись, а не зараз. І завдячувати цим ми повинні жінкам, які були достатньо сильними, щоб протистояти цьому. Однією з них і була українка – Наталія Кобринська. Що ж вона зробила для жіноцтва? Які труднощі їй довелося пережити? І як їй вдалося протистояти тодішнім устоям?”
Наталія Кобринська. Шлях до рівноправ’я
Ще з давніх часів Україна часто потерпала від несправедливості. «Ваша мова нічого не варта», «Ваша література – ніщо», «Ваша історія – це просто невдала вигадка». Це слова, з якими доводилося стикатися українцям. І, на жаль, іноді доводиться навіть зараз. У такі часи люди повинні триматися один за одного і працювати злагоджено. Усі люди: і чоловіки, і жінки.
Але, на жаль, крім проблем незалежності України та її місця у світі, дівчатам доводилося стикатися з жіночою емансипацією та утиском прав. Не тільки в Україні, а і в усьому світі представниці цієї статі змушені були боротися за своє місце в суспільстві. Жінкам затикали роти. «Мовчить!». «Мовчить!». «Мовчить». «Ви – ніхто». «Ви не знаєте про що ви говорите!». «Ви-дурні». «Ви хочете вчитися? У вас же все одно нічого не вийде». «Нащо вам виказувати свою думку? Ви ж просто прикраси цього світу». І ось так з’явилися перші прояви фемінізму і боротьби за статеве рівноправ’я.
Так, в Україні першою феміністкою стала Наталія Кобринська. Вона ще з юних років зрозуміла, що доносити ідею прав жіноцтва через творчість – це її покликання. У 1884 році вона видала повість «Задля кусника хліба». Головною ідеєю була самостійність жінки. Тобто жінка сама має дбати про своє місце в суспільстві, а не чекати на вдале заміжжя, після чого залежати цілком і повністю від чоловіка. Становище жіноцтва, почуття власної гідності, здобуття жінкою голосу і громадських прав, – все ці теми підіймала Наталія у своїй творчості.
https://docs.google.com/document/d/1sALsbH33hwDrMOh_BZh39LaIwKZStXhx/edit
ЄЛИЗАВЕТА ЯНТАРНА, 11р. м.Кривий Ріг
“Привіт! Я Ліза. Мені 11 років і я з Кривого рогу. Я дуже люблю грати в комп’ютерні ігри, а ще дивитись різні фільми, та кататись на велосипедах з друзями, а ще читати книжки, особливо ті де відбуваються фантастичні події, люблю природу і тварин, особливо котиків. Завдяки хорошим вчителям люблю навчатися у школі.”
Казка про видатного українця
“СИЛА РІДНОЇ ЗЕМЛІ “
Не так давно в українських Карпатах народився хлопчик звичайне собі малятко. Коли тільки навчився ходити багато гуляв на вулиці: у поле ходив, на пагорб підіймався, біля озера сидів і дивився на небо…
Захоплювався дорослими парубками, дивувався їхній спритності, витривалості і силі, було йому цікаво, їм все це вдається а в нього нічого не виходить. У батька боявся спитати, думав буде сміятись, але все таки наважився.
– Татусю, скажи мені чесно я поганий?
– Чому ти так вирішив?
Хлопчик опустив очі до долу, покопирсав землю черевиком і сказав:
– Я нічого не вмію.
– Ти просто ще маленький, будеш підростати і зможеш, а рідна земля допоможе.
Йшов час, а вміння так і не приходило.
Якось піднявшись на гору Сашко сидів в роздумах і сам того не помітивши запитав у неї:
– Що я роблю не так?
– Уміння саме не приходить, треба наполегливо тренуватись і не опускати руки, коли не виходить.
Він здивувався, але все ж таки зробив як вона сказала.
Йшли роки Сашко багато тренувався багато розмовляв з природою і так як батьківщину він любив вона давала йому силу і натхнення.
Виріс хлопчик і став відомим боксером- Олександром Усиком.
БОГДАНА РОМАНЮК, 14р. місто Звягель, Житомирської області
“Активний учасник Обласного конкурсу читців творчості Лесі Українки,
Міжнародного конкурсу учнівської та студентської творчості «Змагаймось за нове життя!» присвячений Лесі Українці.”
“Мій твір про боротьбу Ліни Костенко з радянською владою за збереження української мови, культури, її прагнення відроджувати національну свідомість, що плавно стає актуальним після Повномаштабного вторгнення російських військ в Україну.”
КРИЛАТА ЛІНА КОСТЕНКО
У місті Ржищів, що на славній Україні,
В одній крилатій вчительській родині
З’явилась дівчинка, що Ліною назвали,
Батьки її любили і плекали.
Зростала дівчинка в турботі та в добрі,
Та ось у дім ввірвались вороги.
Ні, то були не люди і не звірі,
А люті та скажені двоголові змії!
Шукали зброю кляті слуги Сатани,
Да так її і не змогли знайти.
Не знали нелюди ті кляті,
Що зброя та є дівчинка крилата.
Все на своїм шляху змітали змії злії,
Скалічили життя вже не одній родині.
Безчинство вони прагнули чинити,
Ніхто й ніяк не міг їх зупинити.
А час ішов, минали тижні і роки,
І крила у малої Ліни все росли й росли…
Вона живила їх любов’ю до країни –
Такої милої і рідної – своєї неньки України!
Нелегка доля дівчинці судилась,
Але вона ростити крила не втомилась.
Лиш навпаки міцніла її воля,
Любов до краю переростала в гостре слово.
Те слово різало слух зміям двоголовим,
І скаженіли всі вони, почувши його.
Хотіли геть знищить нашу Україну
І не залишити від неї навіть сліду!
Та Ліна однодумців своїх мала
І сплюндрувать країну зміям не давала.
Вона боролась з ними так завзято,
Що вороги казились, чувши вислови крилаті.
І знову час минав, або то ми минали,
А ті отруйні змії Ліну гартували.
Зміцніли крила, слово стало твердим,
Впивалось в серце ворогам ножем сталевим.
Той бій все йде та йде невпинно, щиро,
Вже Ліна не одна – народ із нею воєдино!
Проснулись українці, ніби з коми,
Не віддадуть Вкраїну вже нікому!
Куди не глянь,- що українець,- то крилатий,
У бій іде із гордістю, завзято!
Немає сумніву – Вкраїна переможе,
Бо українцю покидати бій не гоже!
Лунає на весь світ крилато : «Слава Україні!»
«Героям слава!» – світ відповідає воєдино!
АННА ДЖИГАЛЮК 15р. м. Луцьк
КЗЗСО “Луцький ліцей №26” Луцької міської ради Волинської області. Учениця 10-П класу.
✍️ “Я – Джигалюк Анна, юна авторка, яка хоче силою слова розділити красу й дивовижність нашого сьогодення. Кожен рядок моїх творів – барвиста смужка, яка намагається з маленьких дрібниць вимальовувати цілу картину, що переосмислює звичайні образи. Розумію, що мої вірші недосконалі, але повні сили й бажання бути кращими. Вважаю, що не дуже великий, але все ж таки мій досвід у творчості, гідний уваги й критики, оскільки на помилках вчаться. Людина попри всі негаразди повинна не втрачати, а навпаки, збагачувати свої сили й таланти досвідом і новими знаннями.”
ДІМ ХИМЕР
Ллється хвилею прадавнє, –
Спробуй лиш його спини!
Розвива русло могутнє
Стир потоками весни:
Наповняє Божим крамом,
Таємниче брязкотить;
Осіда священним храмом,
Сиву казку шепотить.
Відчуває дух, свободу
Дім химерний уві млі,
Бо міфічним був із роду,
Камнем влитий до землі.
Чертогом химери ходять,
І шепочуть, і гудуть,
Все ночами домом бродять,
Щось говорять, когось ждуть.
І крадуть дітей маленьких –
В казку хвилями несуть.
Обережно, потихеньку…
Зранку, може, й повернуть.
Там під вечір, коли хижо
Шкряботить щось по шибках,
Язиком люд наче злиже,
Місто обіймає страх.
Лише чути: стукіт, стукіт;
Ламкий скрегіт на вустах.
Як химера, дивний грюкіт
Бʼється станом по пісках.
Далі чути: хтось сміється.
Зрозуміти ще б слова!
Чи насправді, чи здається:
Зараз є, а вже нема.
Виють звірі, кричать птахи.
Творче суще не мовчить.
Дивна постать: руки? лапи?
Ні! Не сяде відпочить.
Повсякчас чатує гору –
Дім ошатний, громіздкий –
В пору тиху чи сувору,
Час спокійний чи хисткий.
Де не глянь: величний камінь,
Всюди постать і стіна.
Будувалися роками
Птах і янгол. Ось сова
Пильно оком оглядає,
Хитро чудищем блищить.
Полетить. Ще раз сідає
На міцний, незламний щит.
Дім тримає свою стражу,
Бо господар хоч куди:
Як чужий – тікай одразу
Й не лишай свої сліди.
Лютий враже, ти не надься.
Не неси до нас біди.
І химери уже мчаться –
не бувати тут орди!
Дім ніколи не схитнеться:
Сила вікова століть
Дужим громом озоветься,
Гартом наших лихоліть.
І господар усміхнеться,
Скине будня марну кліть.
Не паркан, а власна вежа:
Що не метр – казкова міць.
Звідусюди очі стежать,
Не минеш тих блискавиць.
Спокій шат охороняє
Кіт кошлатий; мов живий,
Гостям в очі поглядає,
Чи не ходить хтось чужий.
Як прийде у двір недобрий –
Той муркоче і сичить.
Пес відважний і хоробрий
Скоче прудко у ту ж мить.
І боронить він стооко –
Хитрий витвір ремесла.
Кличе в поміч він звисока 
Гордовитого орла:
Кігті довгі, теж камінні,
Дуже гострі та чіпкі,
Усіх зайд вони збивають –
Сили й слави королі.
То ж митцю потрібен спокій:
Охорона, тихий двір,
Рівновага, світ мистецький,
Чемні люди, вірний звір.
Майстер кличе всіх у гості:
Він, привітний, копіткий,
Чи то літо, чи то осінь
Дожидає у дворі.
Сивий Головань Микола
Зустрічає Вас завжди.
Очі добрі, тепла врода,
Запал творчості не згас.
Ходить у задумі домом –
Уповільнюється час. 
Все його: і Стир, і хвилі.
І химери всі його.
Завжди з ним ці хмари білі:
Мають автора свого.
Сяде часом в рідних шатах
І згадає про життя:
Про дитинство, свого тата
Та й себе – мале дитя.
Як той вчив його пізнати
Працю й діло тесляра,
Пилочками і різцями
Виховать в собі митця:
З каменю зробити тіло,
І химеру, й власний дім,
Бути майстром свого діла,
Й дарувати радість всім.
І навчивсь.
У руках його зубило
Гострі грані розібʼє.
Поворожить він уміло –
І химера оживе.
Згадував своїх він друзів –
Літераторів-митців.
Всі були охочі дуже
Місто вибить з ланцюгів,
Щоби разом, небайдуже
Розгромить новітнє зло;
Щоби зникли війни, зради
Й панувало скрізь добро!
Щоб із добрими думками
Ми творили далі світ;
Щоб були забави, гумор
І прикраси, одяг, хист;
Щоби кожен ніс свій прапор
І в собі мав світлий зміст.
Пригадав князя Данила,
Як любив він свій нарід,
Дужа міць його хистила
Й берегла від ворогів.
Любарт мужньо зводив замок, –
Той і досі ще стоїть.
Зі старих його фіранок
Подих волі майорить.
Вітовт, що на всю Європу
Наше місто прославляв,
Мав великий собі клопіт,
Та нарід оберігав.
Вже спустилось сонце тихо.
Ніч вхопила темний Луцьк.
Майстер, одягнувши свиту,
Повернувся до скульптур.
Слухає і розмовляє,
Радиться і не мовчить,
То героя уявляє,
То дрімає. Ніби спить,
Бо на ранок значно краще
Мати думку й знати шлях,
Надскладні роботи завжди
Вимальовуються в снах.
Головань насупив брови:
Сон обіймами бере.
І химери, повні втоми,
Вслід пішли за владарем.
ЮЛІЯ ЦАРИНА 12 р. м.Сміла
Навчається в Смілянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №7 Смілянської міської ради Черкаської області.
✍️ “Я змалечку надихаюсь українським словом, українською художньою творчістю, вишиваю, малюю, пишу вірші та творчі роботи. Багаторазова переможниця різних конкурсів у номінаціях : «Образотворче мистецтво» та «Декоративно-прикладне мистецтво». Також відвідую гуртки із хореографії, гри на гітарі, спортивно-бальних танців, карате-до.”
“Ми – сильні, ми – нездоланні
Почастішали повітряні тривоги… І в голові все більше і більше з’являється думок про спокій, мир, про життя до війни та про наше майбутнє, адже воно буде в мене, у тебе, у нас, дітей? Це запитання, на яке так хочеться так швидко відповісти з радістю, з бажанням, що все буде добре, що МИР, якого ми всі чекаємо як ніколи, обов’язково настане і ми всі будемо далі навчатись вже у мирній, незалежній Україні! Як цього дуже-дуже хочеться! Я знаю, що дитячі мрії як ніщо інше мають здатність здійснюватись і ця мрія – моя, твоя, кожної дитиночки та кожного дорослого – повинна обов’язково здійснитися!!!
Я так оптимістично дивлюсь вперед та чекаю на краще, але хочу трішки сколихнути свої спогади та розповісти саме про цю несправедливу, криваву війну саме за СВІЙ шлях. Коли була ще маленькою п’ятирічною дівчинкою, яка, як сьогодні пам’ятаю, 9 березня святкувала свій день народження з татом, мамою, братом та хрещеною в кафе, адже виповнилось 5 років: торт, квіти, і приємні спогади… Хоча, можливо, запитаєте: «Які можуть бути спогади в такому віці?» Але все ж скажу, що все пам’ятаю, тому що на наступний день, вранці, ми всі разом поїхали виряджати тата в АТО: у мами сльози на очах, як би вона не намагалась приховати їх під вже вологою хустинкою, та все ж видавали самі очі, я теж зі сльозами обіймала тата і обіцяла, що буду обов’язково чекати його повернення живим і неушкодженим.
Мій тато Сергій Царинний сів в автобус, помахав крізь скло рукою, показав сердечко, складене з пальців і поїхав… Ось якраз тоді і розпочалася для мене ота війна… Пам’ятаю, мама забирала з дитячого садочка мене завжди на авто і ми разом, їхавши додому, співали пісню «Дай, Боже, сили солдатам…» Христини Панасюк, а в садочку, коли мене запитували вихователі, де мій тато, я з гордістю відповідала, що він – Герой і захищає Україну!
Так минули роки…
Я подорослішала, подорослішали зі мною і мої думки… Час летить, змінює все навколо, але якраз відчуття про минуле торкає нас нині, адже війна зараз триває, і все повторюється, як по колу – тато зараз теж захищає нашу Україну, мій рідненький братик Вячеслав Царинний минулого року теж став на захист нашої держави, я чекаю та підтримую його і всіх захисників листами, малюнками, вишитими оберегами з надією та вірою в серці, що всі повернуться живими та неушкодженими додому до своїх рідних, які так чекають їх і вірять у їхню Перемогу – перемогу добра над злом! А це, ніби чергова історія, казка, яка обов’язково матиме щасливе завершення!
Звісно, як і всі війни світу несуть в собі біль, страждання, ненависть, смерть, руйнування… Та ми – сильні, ми – нездоланні, ми вистоїмо на будь-якому фронті, адже ми непереможні!
Треба лише трішки почекати…
Трішки часу – і Перемога буде за нами!
Хоча ми ще маленькі діти, ходимо до школи, але ми дуже чітко усвідомлюємо, як потрібно далі жити та зараз навчатись, здобувати ґрунтовні знання попри труднощі в навчанні – дистанційки, повітряні тривоги, перебої з електрикою тощо, і в майбутньому відновлювати нашу незламну Україну!
Слава Україні! Героям Слава!”
Лупайте цю скалу!
Творчість Франка нині у моді,
Читають вірші й прозу всі,
Адже боровся він за Перемогу,
За Незалежність нашої землі.
У творах він боровся за свободу,
За волю, за надію, за любов
До рідної Вкраїни, до родини,
За мову солов’їну – знов і знов.
У кожнім слові – чиста правда
Про наш народ, про нашу силу й міць.
Франкове слово нині – зброя,
Що поряд із ЗСУ за мир стоїть.
Поезію читають вони з окопів,
Лякаючи ворога звідусіль.
Читають вірші діти з бомбосховищ
Та вірять в Перемогу наших сил.
Нехай ми ще малі та розумієм,
Що кожний слово Каменяра в собі несе!
Ми будем цінувати кожну днину,
Коли настане мир і спокій до нас прийде!
Читайте, пам’ятайте, розумійте
Слова, які залишив у пам’яті Франко
Та всім прийдешнім поколінням передайте,
Що його твори – неоціненний скарб!
ОЛЕКСАНДРА ШОТІК, 16р. Луганщина
✍️”Вітаю! Мене звати Олександра Шотік.
Своєю роботою я хочу наголосити на важливості говорити про свій край, домівку. Звертаючись до історії, у минулому нашу історію переписували вороги. А це, на мою думку, додає ще більше запалу до того, щоб відкривати архіви, копати глибше та дізнаватись правду.
Російська пропаганда всіляко хотіла зробити зі східних регіонів нашої країни таку собі “сіру зону”. І до сьогодення існує стереотип, що Донеччина і Луганщина нічим не цікава, окрім хіба що териконів та шахт. Особливо сьогодні важливо рефлексувати та проговорювати усе, що нас травмувало. Вчитися на помилках минулого.
Це моя перша робота, яка потрапить до великого кола людей. Чесно кажучи, я недовго думала, чи брати участь. Для мене цей конкурс — можливість зробити щось хороше для країни. Поки на фронті нам виборюють свободу, я тут, щоб говорити наскільки українська нація талановита своїми діячами.
Родина Алчевських
Історія нашої країни переповнена бурхливими подіями. Але події неможливі без людей. Тому Україна багата і на видатні постаті. І серед тої кількості є великі — більш відомі, — а деякі заховалися за ними. Але це не означає, що внесок не дуже відомих особистостей не робить їх видатними.
Хочу розповісти вам, любі читачі, про українських меценатів, патріотів України — сім’ю Алчевських. Можливо, ви чули про місто Алчевськ, що на Луганщині. Назва міста вам явно про щось говорить. Але про це пізніше.
Олексій Кирилович Алчевський народився в Сумах 1835 року в сім’ї міщанина.
Батько був старостою церкви Покрови Пресвятої Богородиці та бакалійником, торгував здебільного чаєм та всілякими колоніальними товарами. Його дід, Федір Опанасович Алчевський був одним з посполитих черкас, а також належав до прихожан Миколаївської церкви, всіляко підтримуючи храм.
Кирило Федорович — батько Олексія був місцевою знаменитістю та його поважали місцеві, зокрема через те, що він підживлював тамтешню торгівлю, вигідно співпрацюючи з єврейськими купцями. Також частину товарів він продавав на відомому Сумському ярмарку. Тримав гостьовий будинок, що значно полегшувало появу знайомств для подальшої співпраці.
https://docs.google.com/document/d/1Rbu7pOvzoGyr_RO11VN40yK0g1t2fKwG/edit
ЄВГЕНІЯ РОМАНЮК, 16 р. м.Вінниця
✍️”Я – Романюк Євгенія, учениця 11 – А класу Вінницького ліцею № 34. Я шкільний омбудсмен, беру активну участь в житті школи. Особливим для мене є діяльність театрального гуртка, де мене надихають на креативність, на створення чогось нового та цікавого. Поза шкільним життя пишу фанфіки і мрію про власну книгу. В минулому танцівниця і книжковий блогер. Вивчаю різні мови для власного саморозвитку (фінська, англійська та італійська). Вмію згуртувати людей довкола спільної справи та володію непоганими кураторськими здібностями.”
✍️”Жителі Вінниці гордяться видатним Михайлом Коцюбинським. Ми всі знаємо відомості про його життя, прочитали його твори, усвідомили його значущість у літературному зокрема та культурному загалом середовищах. Проте ми не враховуємо, що кожен письменник – людина, що має набір рис характеру, пріоритетів та вподобань. Який він – Сонцепоклонник? Зі сторінок «Інтермецо» вичитується образ Михайла Михайловича. Саме про його психологізм та заглибленість у себе мій есей «Амбасадор сонцепоклонництва».
Амбасадор сонцепоклонництва
Вінниця… Запитайте будь-кого з нашого міста про відомих земляків. Кожен найперше скаже про Коцюбинського…
Імпозантний, інтелігентний, ерудований… Справжній чоловік, еге ж?
Тенденції до модерної європейської прози з’явилися в українській літературі саме завдяки Коцюбинському. Він психологічний, він запальний, він заглиблений у себе. «Intermezzo» читали? Якщо ні, то мерщій! Бо саме ця новела покаже істинного Михайла Михайловича. Такому самокопирсанню в проблемах нашого бурхливого, насиченого життя зі всіма цими «треба», «обов’язково», «терміново» позаздрить будь-який психолог.
Коцюбинський дуже любив життя. І він знав ціну кожному прийдешньому дню. Він любив усе, що акумулює в собі красу й світло. Любив весну, літо… А найбільшим захопленням нашого земляка було… СОНЦЕ! Так, те сонце, яким ми забуваємо милуватися, яке світить для нас щодня і світло якого ми сприймаємо як повинність… Він умів насолодитися простим і таким важливим – життям! Умів зрозуміти відчуття втоми, умів спинитися тут і зараз, щоб сказати: «Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять»
«Коцюбинський – інтроверт», – скажете ви… Та чи зміг би затятий інтроверт сповна віддавати себе творчості… А, отже, віддавати себе читачам? Коцюбинський ділився найсокровеннішим… І вмів це робити так по-мистецьки!
Шевченка називають пророком, Франко був сильним духом, наче Каменяр, Леся стала «дочкою Прометея», Довженка іменували українсьтким Да-Вінчі, Антонич був хрущем на дереві поезії… А Коцюбинський? Ким був Коцюбинський? Він – сонях, що тягнеться до сонця. Кожною клітиною тіла вбирає спрагло життєдайне тепле проміння. Він простягає думки до сонця, поклоняється йому. І вмить набуває жаги до життя.
Людина така маленька. Хто вона в світі? Дрібна біленька цятка та й годі. Але скільки може зробити ця цятка, коли вона наповнена невгасимимзмістом, коли горить ідеєю! А як горіти ідеєю, коли душа вигоріла… Бо вона переймається війною, бо вона наполегливо працює, бо вона витрачає ресурс. Зупиніться! Глибоко вдихніть! Віддайте себе сонцю! І все: «душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
ВІКТОРІЯ ТИЩЕНКО, 8р. м.Київ Школа: №220, клас 3-Б
✍️”Вітаю!
Мене звати Вікторія Тищенко, мені 8 років. Я народилася і живу в Києві. Крім школи, я займаюсь у творчо-пізнавальній студії
«Допитливі бджілки», вивчаю англійську, також займаюсь художньою гімнастикою.
У вільний час я люблю читати книжки, особливо детективні історії, малювати і кататись у скейт-парку на трюковому самокаті.
А ще у мене є дуже цікаве хобі, про яке ви вже здогадались, – я пишу вірші.
Писати вірші я почала ще рік тому, і зараз у мене їх більше сорока. Мої найулюбленіші вірші увійшли до цієї добірки. Ілюстраціі я теж намалювала сама. У майбутньому я мрію стати письменником.” 🇺🇦
Присвячено Катерині Білокур
Ось на небі з’явилася перша зірка,
Розміром вона із невелику квітку,
Промінь її сяючий і чарівний,
Теплий він ясний, але малий.
В цей тихий вечір дитя народилось,
Яке і не знало, що талантом світилось.
Росла, працювала, сама вчилась читати.
Малюнками стала вона світ пізнавати.
У своєму дитинстві так вона грала:
Яку поверхню бачила, там і малювала.
Обмежено і бідно батьки її жили,
Малюнки відтирали й твори не цінили.
Дівча квіти любила, їх не зривала,
Бо «квіти живі» – так вона знала.
І вміла жаліти, на квітах гадала,
Мабуть, тому тільки їх малювала.
Так росла художниця – Катя Білокур.
Пройшла життя вона, як крізь високий мур.
І тільки в сорок років творчиню оцінили,
Труди й малюнки Каті насправді полюбили.
Коли її картини світу показали,
Відомі діячі всі аплодували.
Про неї Пікассо захоплено казав,
Катерину Білокур Божим даром назвав.
АРІНА ВЕРХОВА, 15 років, з міста Обухів Київської області.
✍️”Навчаюся в Академічному ліцеї 1 ім. А.С.Малишко.
Вірші почала писати років із десяти. Спочатку це були тексти про школу, дружбу, природу, але війна змінила світогляд і сприйняття багатьох речей.Тепер мені хочеться говорити про мову, традиції, наших людей та Україну. Беру участь у міських та всеукраїнських конкурсах, де є можливість поділитися своєю творчістю та познайомитися з творчістю інших.У світлі останніх подій не завжди є натхнення, але сил мені надає дух міста, де народився і творив відомий поет Андрій Малишко, і, звісно ж, мої близькі та рідні.”
КАМЕНЯР
“Академію в однії особі”
Подарувала нації українська земля.
Полюбив пісні ще в маминій утробі
Той, хто народився в родині коваля.
Книжки Шевченка–буквар і Біблія для нього,
З дитинства цитував напам’ять Кобзаря.
Мабуть, це вплинуло на обрану дорогу,
На світогляд та на творчість як борця, Каменяра.
Через вірші, казки і твори
Увесь час звертався до людей.
Навчався сам, тому і брав навчання за основу
“сівач нових поступових ідей”.
Ліричні мотиви і його не оминають,
Адже відчувати здатна кожна людина
“Щастя ніколи довго не триває.
Щастя все–день, година, одна хвилина”.
Він би сам не пробачив свою неучасть
В становленні нації, її боротьби.
“Скажу вам, що драма–моя стародавня страсть”.
На сторінках повстали картинки життя тогочасної доби.
І в кожному рядку, абзаці, римі
Читач впізнає Франка і стиль, і руку.
В той час він був такий єдиний-
“Борець за правду і неасфальтовану науку”.
Бив словом сатиричним прицільно
Все своє життя до сивих скронь.
“Яке ти маєш право бути вільним,
Коли твій народ у неволі?”
Не повинні ми жити на своїй землі чужинцями,
На ній ми повинні бути панами.
“Ми мусимо навчитися чути себе українцями,
Щоб майбутні покоління пишалися нами”.
Єдиний мужчина в нашому письменстві
Чи хотіла собі таку долю
Ця освічена та тендітна жінка?
Скільки в очах її болю..
Занадто рано пішла з життя наша Леся Українка.
Хвороба нібито покарання тілесне,
Фізичний біль сильного духом зламати не здатний.
“Єдиний мужчина в нашому письменстві”—
Франко про рівень її таланту.
Неможливо уявити почуття
Людини, що про відведений час пам’ятає.
І до останніх хвилин серцебиття
Рядки у вірші, як квіти у вінок вплітає.
Писала в жанрах лірики,епосу,драми і прози,
І досі лунають роздуми про творчість та стереотипи сприйняття.
Михайло Павлик висловився так:”..і в кожнім її слові я бачив розум
І глибоке розуміння поезії,науки і життя”.
Не заради слави,привілеїв і регалій.
В письменстві теж є генії і шарлатани.
“Не поет,хто забуває про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани”
Леся казала, що за свободу потрібно боротись,
Бо не знайдено іншого шляху в історії війн та ворожнеч.
Не зрадити ідеям і нації не розколотися-
“Сором мовчки гинути й страждати,як маєш у руках хоч заржавілий меч”.
І під час,коли від болю хотілося вити,
На папір лягло з-під пера:
“Ні,я жива,я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмира”.
Долю ми не обираємо,
Ми обираємо напрамок.
Від випробувань м’язами обростаємо
Або розсипаємось на уламки…
ЛЮДИ,ЩО ЗАМІСТЬ БОГА НА ЗЕМЛІ
Воїни,уклін вам за можливість жити у своїй країні,
(Як дико це звучить у 21-му столітті),
Мужні герої наші і, звісно,у пікселі красуні-героїні,
Хвилина мирного життя для вас як вічність лихоліття.
Бережіть себе,на вас чекають вдома,
Рідні та близькі мріють про цю мить.
А зараз на обличчях ваших втома
І видно по очах-болить.
Медики,скількох ви повернули з того світу,
Творили диво всупереч прогнозам.
Творили..а в цей час,немов з граніту,
Текли безсилої люті сльози.
,,Руки опустити,,-вам це незнайомо,
Радієте словам :,,Сьогодні тихо- йдіть поспіть.,,
А зараз на обличчях ваших втома
І видно по очах-болить.
Рятувальники,уклін вам за можливість вижити в своїй країні,
(Як дико це звучить у 21-му столітті).
Як часто на межі ви до кінця шукаєте життя в руїнах
Після ,,привітів,, що не відрізняються різноманіттям.
Обрали цю професію свідомо,
Зле бурчання старої з косою лише веселить.
А зараз на обличчях ваших втома
І видно по очах-болить.
Злетілися на Україну мою ворони,
Дратує їх,чуєш ти,сонце та неба блакить.
А зараз на обличчі її втома
І видно по очах-болить..
АНАСТАСІЯ СЕРЕВЕТНИК 15 р. м.Сміла, учениця Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 7 Смілянської міської ради Черкаської області.
✍️“Я творча особистість, займаюсь кроєм та шиттям, посідаю призові місця у Всеукраїнській олімпіаді з трудового навчання, активна учасниця МАН, беру участь у творчих конкурсах з української мови та літератури, нагороджена грамотами та подяками.”🇺🇦
Невтомний мандрівник
Є на світі долі, як яскравий спалах зорі, що крізь віки несуть спогад про людину з великим і чулим серцем. Серед таких – доля Григорія Сковороди. Він став сином не лише своєї доби, а й зумів зазирнути в майбутнє, осмислити сенс буття, піднятися над буденністю.
Чорнухи ще солодко спали тієї грудневої ночі. І тільки в одній хатині на околиці горіла свічка. То сільська жінка дарувала життя ще одній людині.
Ішли провідувати породіллю, схилялися над малим, який безжурно спав міцним сном. І нікому не було дано знати, що хлопчик, народжений тієї ночі в сім’ї Сави й Палажки Сковородів, стане нашою національною гордістю, велетом мислі і слова, однією з найвизначніших постатей в історії України. Ім’я його – Григорій Сковорода.
З дитинства Григорій дивував батьків і сусідів винятковими здібностями. Мав чудовий голос, знав безліч чудових пісень. Варто було йому лише раз почути якусь пісню, як одразу починав наспівувати її.
Коли Гриць залишався на самоті пробував переінакшувати мотиви почутих пісень, прислухався, як вони звучать голосом сопілки.
Здавалося, пісня проситься на простори. Хотілося йому ще малому подорожувати, невідомих світів пошукати. А коли батько повідав про козацькі мандрівні пригоди, Гриць ходив кілька днів задумливо-заворожений, поглядаючи на шлях, що простелився від Чорнух на південь аж до Лубен.
З глибини душі приходять усвідомлення, що збагнути світ можна лише в тісних зв’язках з народом, у його праці, змаганнях, мріях…
Людина сильна своєю громадянськістю, своїм почуттям любові до рідної землі, духовних надбань у поколіннях. Треба мандрувати – і рідною землею, і далекими світами, – щоб пізнати правду буття, нести свободу думки.
Останні двадцять п’ять років свого життя Сковорода був мандрівним учителем, здобувши славу справжнього народного любомудра. Сіра селянська свита, через плече – торбина з кількома улюбленими книжками, – так він пішки ходив по селах України. Слобідська Україна вабила його своїми просторами, чарівністю лісостепової природи.
Чутки про незвичайне життя філософа і його повчальні розмови спонукали багатьох шукати знайомства з ним. Пошана до Сковороди досягла того, що вважали за особливе благословення Боже тому дому, у якому оселився він хоч на один день. Він з подарунків міг би скласти досить значні кошти, але завжди відмовлявся, кажучи: «Дайте нещасному». Вирішивши мандрувати або перейти до іншого місця, він складав свою мізерію і, перекинувши її через плече, ішов далі в подорож з двома нерозлучними супутниками: палицею-журавлем та флейтою.
Полишивши остаточно викладання в Харківському колегіумі, Сковорода оселився неподалік Харкова. Тут, у хатині пасічника, написав філософські трактати, зокрема «Наркісс», роздуми «Книга Асхань, про пізнання себе», цілу низку байок, що склали збірку «Байки Харківські».
Шукання нового дня, проповідування світові істини водили невтомного мандрівника шляхами рідного краю, і він на сімдесятлому році життя не переставав вірити в перемогу сили розуму. На людський розсуд ніс Сковорода наболілі думи. Його слова будили свідомість народу, краплинами істини стукали у двері вічності.
Минають десятиліття, переливаючись у віки. З часом відходять у забуття великі й малі події, імена їхніх учасників. Та є образи, які з віками не тьмяніють, а, навпаки, набувають нового забарвлення, промовляють до своїх нащадків і гнівом, і пристрастю, і любов’ю. до таких, безперечно, належить і Григорій Сковорода.
ВАЛЕРІЯ КУРИГА, 11 років, м.Бахмут
✍️“Мене звати Валерія, я народилась у місті Бахмут. Навчаюсь у школі № 18 ім. Дмитра Чернявського. Дмитро захищав єдність України у Донецьку та був випускником нашої школи. У вільний час я полюбляю плести з бісеру та робити прикраси з резинок, а ще обов’язково допомагаю мамі. “🇺🇦
Успіх усупереч – Леся Українка
В Україні є багато видатних людей – поетів, драматургів, письменників. Саме я хочу розповісти про Лесю Українку. Її має знати кожен громадянин України!
На мою думку, Леся Українка – геній української літератури, видатна поетеса та драматург. Жінка – інтелектуалка, сильна духом. Вона не лише була розумною, але ще і мала гарну зовнішність. Адже у сучасній літературі рідко зустрічаються поетеси-жінки. Дівчина мала дворянське походження, батько був високоосвіченим поміщиком, любив живопис. Мати – відома письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка.
На формування особистості Лесі Українки чи не менший вплив мала її хвороба, ще з десятирічного віку дівчинка намагалась бути терплячою та стійкою до своєї хвороби. У рядках своїх віршів, як би не було боляче, все ж вона сміятиметься крізь сльози, що свідчить про силу волі та характер поетеси.
Варто згадати і про трагічне кохання Лесі. На лікуванні в Ялті вона познайомилась із Сергієм Мержинським, між ним ними зав’язалась дружба. Письменниця часто про нього писала у своїх листах із захопленням, втім упродовж їхнього спілкування хвороба Мержинського лише загострювалась і останні місяці життя Леся проводить біля його ліжка.
Усі ці події також вплинули на письменницю та формування її світогляду, а в подальшому і на творчість. Творчість для Лесі була єдиною можливістю показати весь біль та страждання, усі свої емоції та переживання дівчина залишила на папері. Для мене Леся Українка є прикладом уособленням незламності, сили волі та оптимізму, бо вона до останніх днів творила. За своє недовге, але сповнене творчості життя. Леся Українка видала три збірки віршів, численні поеми та драми. Найбільше мені запам’ятався її вірш «Вишеньки».
Отож, ця письменниці, на мою думку, є чудовим прикладом сильної жінки.
ВЕРОНІКА БОЙКО, 15р. Новомиргород, що на Кіровоградщині.
✍️ “Нумо знайомитись! Мене звуть Вероніка Бойко, мені 15 років. Я є вихованкою гуртка «Журналістика та дизайн», тому цей конкурс для мене – можливість випробувати себе та здобути певний досвід.
Я живу у невеличкому містечку Новомиргород, що на Кіровоградщині. Люблю ходити до школи, поповнювати свою скарбничку знань. Відвідую заняття з легкої атлетики. Спорт у моєму житті посідає одне з ключових місць. На жаль, через повномасштабне вторгнення росії в Україну я не можу ходити до школи щодня, тому при такій нагоді я намагаюся по максимуму здобувати знання та спілкуватися з однокласниками та вчителями.
Наразі у школі ми всі стали однією дружньою родиною, члени якої підтримують один одного. Мої близькі та рідні також ще більше об’єдналися: ми волонтеримо, долучаємося до грошових чи продуктових зборів на передову, готуємо їсти для військових.
У цей нелегкий час я безмежно вдячна своїм батькам та братам, які завжди підтримують та підбадьорюють мене. Шкода, що поряд зі мною немає татуся, дідуся та бабусі, яких я пам’ятатиму завжди. Вони вчили мене любові до оточуючих, поваги та сили духу.
Сподіваюся, що наша перемога − не за горами! Адже у мене ще купа справ та планів у голові на майбутнє. Тому я впевнена, що наша країна подолає ворога, бо наш народ − непереможний! Вірю у ЗСУ та Бога!”
Наше життя—подорож. Ми можемо пройти сотні доріг
в пошуку любові і щастя. Але знаходимо їх
тільки тоді, коли повертаємося додому.
Війна… Сьогодні це слово ми чуємо частіше у сотні разів, ніж чули його вісім років тому. Війна забрала в нас усе: людські життя, роботу, кохання, дитинство. Війна забрала дім—найдорожче місце людини, у якому вона відчуває себе у безпеці.
Війна підштовхує кожного на свій шлях. І тільки від нас залежить, як ми його пройдемо: з честю та гідністю або знехтуємо ним.
Сергій Жадан… Це ім’я лунає звідусіль останнім часом все частіше. Саме цій людині я і присвячую цю статтю.
Для тих, хто не знає, хочу розповісти про цього патріота України. Сергій Жадан – сучасний письменник, поет, громадський діяч, волонтер, музикант, невтомний борець за майбутнє нашої країни.
Народився він у місті Старобільськ Луганської області в україномовній родині. У 1996 році закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології.
У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000 рік).
З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету, Віце-президент Асоціації українських письменників.
З 2004 — незалежний письменник.
Сергій Жадан є активним учасником Євромайдану. За його словами: «Писати українською мовою у наш час – це уже громадянська позиція». У своїх творах про війну («Життя Марії», «Тамплієри», «Інтернат») автор зображує реальні події, які відбувалися у нашій країні під час війни 2014 року на Донбасі.
Письменник черпає матеріал для написання творів з власних поїздок на Донбас, а також з соцмереж.
З початком повномасштабного вторгнення на територію України (Сергій Жадан тоді перебував у Харкові) письменник почав фіксувати харківські події у щоденнику, який було видано друком німецькою мовою під назвою «Небо над Харковом».
Про велику кількість нагород та премій Сергія Жадана ми не будемо згадувати. Відзначимо тільки одну: «Людина року» за версією польського видання Gazeta Wyborcza. Для поляків митець майже два десятиріччя був і залишається відображенням української літератури. Письменник активно займається волонтерством, відвідує військових у лікарнях, дає благодійні концерти, збираючи кошти на українську армію, продовжує писати статті для західних ЗМІ.
«Дякую Газеті Виборчій за звання людини року. Хоча чудово розумію всю умовність цього означення – нині всі українці, які б’ються за свою країну, які працюють на неї, є Людьми Року, людьми з великої літери. Честь і щастя жити поруч із ними в один час і в одній країні», – зазначає Сергій Жадан у своєму дописі у фейсбуці.
Отже, обираючи свій шлях у буремному сьогоденні, важливо розуміти одне: від твого вибору, позиції та дій залежить майбутнє нашої країни, в якій не повинно бути місця для цієї кривавої війни.
ВЕРОНІКА ГУПАЛО, 10 р. м. Кривий Ріг. Навчається в Криворізькому ліцеї №24,
✍️ “Люблю малювати та писати вірші. Вірші почала писати у 2021 році. Здебільшого про природу і тварин. У 2022 році приймала участь у Міжнародному конкурсі рідної мови «Багатонаціональний світ» з віршем «Моя сім’я», зайняла I місце.
Прочитавши твір «В бур’янах» Степана Васильченка та надихнувшись твором вирішила написати вірш про Тараса Григоровича Шевченка який назвала «Наш Кобзар».
Наш Кобзар
Якось в славній Україні,
В селі Моринці, в хатині
Народився файний хлопчик
І маленький, як горобчик.
Тарасом хлопчика назвали
Всі поряд з ним щасливі стали.
Ніхто і думки не гадав,
Ким той Тарас надалі став…
Тяжка була в Тараса доля,
Зростав у панській він неволі.
Любив дуже малювати
Та вірші гарні складати.
Любив він неньку – Україну
І мову її солов’їну.
З ворогами воював
І легендою він став.
Пройшли віки, роки крізь хмари…
Навіки з нами наш Кобзар!
АЛІНА ШЕВЧЕНКО, 18р. Кіровоградська область, Олександрійський район, с. Гайок
✍️ “Керівниця творчого об’єднання «Pantheon. Література та мистецтво».
Організаторка Всеукраїнського літературно-мистецького проєкту «Luminous», який об’єднав 107 поетів та письменників України та діаспори.
З 2022 року і дотепер — засновниця і головна редакторка літературно-мистецького щоквартального альманаху «Олександрійський маяк».
Переможниця багатьох літературних конкурсів, активна громадська діячка.”
Живи за двох
Віктору Чміленнку, навіки
Герою рідної Кіровоградщини
1990…
‒ Ти гадаєш, Незалежність змінить долю України?
‒ Долю народу, а значить і цілої держави. Хіба ти не розумієш? На нас кайдани, сталеві кайдани, що врізалися до крові. Ми ж від народження усі маємо крила, які вони нас відрізали. Ти можеш зараз розсміятися, але ми – сини свободи. Знаєш, що відбувається із птахом, коли його помістити у клітку? Він гине. Ми теж в неволі, але ще живі, і будемо жити. І крила розправимо, побачиш. Це станеться, я знаю, – Віктор дивився не на колегу, а кудись вдалечінь, можливо саме там шукав сподівання та підтвердження своїм словам.
‒ Це все пусті й дуже красиві слова. Так народжувалися і виростали покоління, і всі живі-здорові.
‒ Живі, але в неволі. Що то за життя, коли не вперед ідуть, а повертаються на десятиліття назад? Людина має буди вільна не лише тілом, а й думкою, словом…
‒ Тобі з такою фантазією лише книжки писати. Але ж книжки – то все вигадка, а ти живеш тут і зараз. У тебе дружина і діти, робота, а ти все ніяк не вгамуєшся. Скажи спасибі, що всі твої розсуждєнія один я слухаю й воно за межі вух моїх не виходить… ‒ виконроб не дав Олександру договорити: «Так, перекур окончено! Всі за роботу!»
Двадцятип’ятирічний Віктор вже четвертий рік зводить багатоповерхівки у райцентрі. Як тільки повернувся з армії, та й відразу на будівництво. Батькові слова й досі часом згадує: «Йди, сину, та повертайся додому у званні офіцера й лише потім бери заміж дівку, що буде до серця.» слухав уважно, щось підмугикував, але так нічого батькові й не пообіцяв. Лише коханій дівчині обіцяв повернутися через півтора роки. Запланували весілля відразу ж після повернення Віктора з армії. Може б і швидше втілили заплановане у життя, якби не батьки Олени. Як повернувся Вітя з армії, та й почалося… Ходив-ходив, просив-просив руки Олени у її батьків, а ті все протиріччили: ще юна, ще без освіти, ще не знає, чого хоче від життя, ще не готова до створення сім’ї. Мама Олени пророчила доньці шлях медика, батько прагнув, щоби єдина доня стала спортсменкою. Втім сама Олена ніколи не зізнавалася, ким хоче бути. Та єдиного хотілося найбільше – бути поруч із коханим, нехай і відразу після школи, зате з коханим! Поки благовірний був у армії, потайки від батьків подала документи у залізничне училище, а там як-небудь закінчить. Через пів року протиріч батьки таки благословили, бо знали, за кого видають заміж. Відтоді й разом. У вісімдесят восьмому році переїхали у окреме житло, родинне гніздечко Віктора. Аби не заважати молодим, його мати з батьком виїхали у Кіровоград. Синові лишили будинок, який батько змолоду сам збудував.
https://docs.google.com/document/d/1X9bn9LrJLfRBAclwk6VWcszxxJajSgsm/edit